Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

— Дивись, — сказала вона, — як чудово, що тут залишилась церква. Ми поховаємо їх, згідно звичаю, на землі, яка колись була їхньою.

І вона розкрила коробку з-під взуття, яку тримала під пахвою. Там на ваті лежали мертва пташка, бджола і зів’яла квітка. Люди тим часом розходились хто куди, і хоч нічого привабливого у цьому брудному місті не могло бути, вони жваво і весело розмовляли. Усі несли торби й валізи.

— Ходи зі мною, поховаємо їх, — запропонувала жінка.

Я взялася нести її сумку. Ми пішли до руїн. Я навіть подумала, що це, може, й не церква, бо всередині не було жодних оздоб. Таке враження, наче щось позлизувало зі стін розписи й ліплення.

— Тут ми вас, бідняточка, й поховаємо!

Жінка вийняла з торбини дитячу лопаточку і стала копати під стіною ямку. Мені чомусь уявились зелені луки й ліси на цьому місці. Власне, така предісторія і прообраз усіх міст, які коли-небудь існували. Дерева — то будинки, вулиці — ріки, луки — площі. Жінка вийняла небіжчиків із коробки, поклала у ямку, присипала землею — все це дуже швидко, ніби хотіла спекатись. Потім витерла руки напахченою хустинкою і весело сказала:

— Треба ж їх пом’янути, правда?

Вона витягла з торби пляшку вина, відкоркувала зубами і простягла мені. Я надпила за компанію. Жінка добре хильнула і мовила, не приховуючи полегшення:

— Ми тут чудово відпочинемо.

Я вже здогадувалась, що у це місто приїхала екскурсія і мені довелось стати її учасницею. Обережність змусила мене сказати:

— Так.

Хоч я не мала відчуття захищеності, перебуваючи у цьому світі. Певно, я була колись щаслива… Ось виходжу з хати в садок: блакитне небо, рожеві дерева і рожеві птахи. З-під куща виходить чорна кицька. А ще був крик: «Літак, літак!» Усі кудись бігли, але мене не пустили. Я стояла коло порожньої сільської крамниці й бачила, як туди зайшла коза і почала їсти велетенські в’язки бубликів.

Тіні довшали, щоб незабаром усе перетворити в суцільну тінь.

— Нам треба десь переночувати.

— Підемо, як доп’ємо вино, — спокійно відказала жінка.

…Це був будинок, не дуже старий, але припалий, як усе, рудою пилюкою. Я сиділа в кімнаті, недоладно захаращеній меблями, наче там збирались білити. Стіл стояв догори ногами. Ліжка посеред кімнати, а в кутку дитяче ліжечко. Я не сміла нічого міняти. Нестерпно хотілося спати. Замка в кімнаті не було. Чулися кроки, сміх. Час від часу через кімнату проходили якісь люди, голосно розмовляючи. Вони зачіпали ліжко, на якому я лежала, накрившися з головою, дехто навіть пробував стягнути з мене ковдру. Раз по мені пробігла якась тваринка, щур чи кіт. Із кожною хвилиною веселощі довкола мене зростали, а я знемагала від утоми. Нарешті хтось здер із мене ковдру. Я побачила підлітка, який утікав, перекинувши ковдру через плече. На ліжку навпроти сиділа жінка без лиця. Стара, я знала, що вона стара, але лице без виразу. Такі обличчя бувають у божевільних, коли божевілля зайшло вже надто далеко. Моя воля була паралізована, припнута до казенного ліжка. Чи ті люди тікали з раю в пекло, чи навпаки, я не могла збагнути. У кімнату ввірвалась зграя чоловіків і жінок у масках. Вони дерли горлянки і стрибали, ніби звар’ювали. Чи хтось тут є, їх не обходило. Я вже не могла цього витримати й вибігла, хоч мене й перепиняли.

Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка — батька чи діда.

Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:

— Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.

Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.

— Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.

Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.

З другого боку проїзду почувся тупіт. Я притислась до стіни. Пробігло кілька темних постатей. Вони тікали від когось страшнішого, ніж вони самі.

— Тікаймо!

Знову виник той чоловік, який уже з’являвся. Він ухопив мене за руку й штовхнув у маленькі двері в стіні, зовсім маленькі. А тоді зачинився защіпкою зсередини.

— Ну, тепер ми у безпеці. Ще трохи, і вже ніщо не змогло б тебе врятувати.

Чоловік упевнено намацав вимикач, і електрика освітила сходи вниз. Я була вже колись у цьому підвалі, що мав кілька закладених цеглою ходів. Скрізь лежали іржаві бочки, відра, купи клоччя й залишки гнилої картоплі. Я знала, що коли розібрати один із ходів, звідти рине потік величезних щурів. Але мій спаситель не мав наміру пересиджувати зі мною в шкільному підвалі. Ми пішли далі просторим тунелем із гладкими світло-сірими стінами й рівною долівкою. Що нам світило, не знаю, але було чудово видно. Від м’якого ненав’язливого світла почуття небезпеки зникло. І я згадала свій давній сон…

…Кімната у старому дерев’яному будинку. Великі вікна, розчинені в сад. Згори я бачу маму і двох своїх тіток, котрі розмовляють на лавці. Я чуюся роздратованою, бо в кімнаті неприбрано. Раптом відчиняються двері й заходить молодий чоловік надзвичайно високого зросту з трохи дитячим лицем. Я кажу вражено:

— Господи!

І ніяковію, бо це справді Бог. Він посміхається й каже, що