Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ті два мирних роки нічого не варті, ні до чого не призвели. Він – Володимир, корінний киянин, сорок шість років, бізнесмен, розлучений, має сина. Я – Світлана, все життя, окрім останніх кількох місяців, прожила в Слов’янську, мені сорок три роки, підприємець, формально не розлучена, маю доньку. То було просто чергове знайомство в інтернеті, до якого поступово втрачаєш цікавість, якщо воно не знаходить свого продовження в реальному житті. Особисто у мене це саме так відбувається. Так і сталося.
Та 4 серпня – пройшло вже два місяці, як ми з донькою втекли зі Слов’янська – я побачила в його «профілі» фотографію у військовій формі. Написала, запитала: можливо, потрібно чимось допомогти? «Я тебе пам’ятаю, Світлано», – відповів. Ми знову почали спілкуватися. Володя часто дзвонив уночі: з Курахового, з Артемівська, з Лисичанська. Він мав красивий, сильний голос. Голос справжнього чоловіка і солдата. Наші двадцять днів (точніше ночей) без війни, сповнені розмов – мені здавалося, що в мою порожнечу наливають теплу приємну рідину, кожне слово, як крапля. Долаючи сотні кілометрів, із зруйнованого війною Донбасу в мирний Київ – і в протилежний бік – летіли слова, крапали крапельки. Так дивно: я – донеччанка, жила тепер у Києві, ховаючись далеко від війни, а він – киянин, воював на Донбасі… Я стала жити тим, воєнним життям, пірнула у нього з головою: перераховувала на картку гроші, купувала якісь дрібниці на кшталт глушителя, тобто допомагала, як могла.
Володя виявився дуже самотньою людиною. Коли йшов на війну, меблі і всі речі з квартири роздав друзям, спалив свій старий одяг. Він не бачив сенсу в своєму поверненні, повністю поклався на долю – поверне вона його з війни цілим – добре, можна починати життя з нуля, не поверне – значить, так тому і бути. Однак тепер багато що змінилося.
«Скоро кінець моїм сорока п’яти дням, скоро ротація. Хочу, щоб ти мене зустріла». Ми ріднилися і ріднилися кожного дня і кожної ночі, ми знали одне одного лише по світлинах і голосах, і в цьому була вся сіль – ми покохали одне одного, двоє дуже дорослих і самотніх людей. «Я вже так хочу до Києва! – казав він. – Та тут ще потрібно заїхати до Іловайська. Хлопцям допомогти, та й «бойових» поки не дають… А як я до тебе порожнім приїду? А комбат після Іловайська обіцяв усе видати».
Володя служив у добровольчому батальйоні «Донбас», у роті охорони. До Іловайська їх відправили в двадцятих числах серпня, точно вже не скажу зараз, коли саме.
Пам’ятаю, в День Незалежності він подзвонив, я якраз ходила на Хрещатик дивитися військовий парад:
– Тут такий парад! Така техніка! – радісно розповідала я йому. – Так гарно приймають добровольців! Тут танки!
– Я зрозумів, – хмуро відповів Володя. – Всі танки – на параді. Про нас забули…
– Ні, ні! Ніхто про вас не забув, – я активно заперечувала, однак не була впевнена, звісно ж, у слові «ніхто». А що я могла ще сказати?
– Дитячі малюнки пам’ятаєш? – запитав Володя. – Ті, що ти просила привезти?
– Так, – я, звісно, пам’ятала. Коли він запитав, що мені привезти, я попрохала, щоб на дитячому малюнку, які їм передають волонтери, його друзі написали для мене свої позивні.
– Вони в наплічнику залишились, на нашій базі в Кураховому. Я обов’язково їх заберу і віддам тобі.
– Дякую. Я буду дуже чекати. Чим ви там займаєтесь?
– Як завжди: воюємо і сперечаємося про долю України.
Так, сперечатися, дискутувати – вони це вміли і любили. Один говорить українською, другий – російською, третій – усіма одразу, четвертий – просто говорить, і кожного разу в них доходило до крику, та при цьому вони залишалися справжніми побратимами. Так жити й красиво сперечатися потрібно вміти. Там, у батальйоні, зібралися високомотивовані люди, які пішли воювати не за гроші й не за славу, а тільки тому, що так потрібно. Кожен із них сприйняв війну, як щось особисте, і не міг вчинити інакше. Успішні бізнесмени, що продали свою справу; люди з двома-трьома вищими освітами, що мали гарну роботу; люди, які повернулися з-за кордону спеціально для того, щоб узяти в руки зброю – це все вони, добровольці. І поруч із ними на рівних воюють інші хлопці: будівельники, інженери, вчителі, дизайнери, програмісти. Дуже світлі люди. Я не знала до серпня 2014 року, що в Україні живе стільки прекрасних людей, стільки сильних чоловіків. Я завжди вважала, що Україна – чисто жіноча країна, нас і в світі знають переважно тому, що у нас – красиві жінки. А до весни того року я жила взагалі якщо не в іншій країні, то в іншому вимірі. І коли у нас у квітні в Слов’янську на міськраді замінили український прапор на прапор «денеер», я подумала: «Ну, а що тут такого? Повисів один прапор, тепер нехай інший повисить!» Я була заможною жінкою за місцевими мірками, ніколи собі ні в чому не відмовляла, була впевнена, що моє життя та життя моєї родини ця переміна прапора ніяк не торкнеться. Люди навколо, переважна більшість, якось одразу підхопили ідею сепаратизму, ходили з георгіївськими стрічками, захоплено кричали: «Майдану – можна, а нам що, ні?» Йшли бабусі з онуками на площу, такі красиві, святкові. Коли з’явився перший бетеер перед виконкомом, люди аплодували, фотографувалися з «ополченцями». Потім з’явилися люди зі зброєю. Формально наше життя мало в чому змінилося: все йшло своєю чергою, ми ходили на роботу, працювали банки і магазини, діти ходили до шкіл і дитячих садочків. Так, іноді казали, що, мовляв, побили тут кількох проукраїнських активістів, які вимагали прапор повернути, ну, так і правильно, а що вони проти людей виступають? Потім у річці знайшли тіла депутата Рибака з Дружківки і ще одного хлопця – їх катували… Пропороті животи… Звісно, це стало шоком. Але навіть мій гарний друг тоді казав: «Так це ж «Правий сектор!» Я кажу: «Толя, звідки у нас тут у Слов’янську тому «Правому сектору» взятися? Де вони тут, покажи?» – «Ні, – каже, – це «Правий сектор»! Наші на таке не здатні!» Вища освіта
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.