Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не прийдеш? — запитав Ред. — Шкода, моя мама на тебе розраховує.
Еббі наморщила чоло.
— І я теж, — продовжував Ред, — я ж більше нікого не знаю з того натовпу.
— А ти хіба не будеш дружбою?
— Ні, мені навіть не пропонували, — відповів він.
— Що ж, спасибі тобі за пропозицію. Я тобі скажу, якщо вирішу прийти, добре?
Ред на мить завагався, наче хотів ще щось сказати, але потім усміхнувся і пішов на задній двір.
У три кроки подолавши ґанок, до Еббі підійшов Джуніор Вітшенк. Високий і незграбний, як Авраам Лінкольн, та й одягнений у такому ж стилі, він схилив голову, вітаючи Еббі, і швидко спустився вниз.
— Доброго ранку, молода леді, — сказав він.
— Доброго ранку, містере Вітшенк.
— Меррік, здається, ще спить, — сказав він її.
— Гаразд, але я шукаю місіс Вітшенк.
— Місіс Вітшенк на кухні.
— Дякую.
Містер Вітшенк пішов до чоловіків, Еббі дивилася йому вслід, розмірковуючи над тим, де він бере такі сорочки — обов’язково білі, з високими немодними комірами навколо худої шиї.
У Еббі було відчуття, що він навмисне так одягається, мабуть, у нього є якийсь кумир з попередніх епох і він намагається його наслідувати.
Але його вузькі штани ззаду висіли, а Y-образна форма підтяжок підкреслювала втомлену поставу звичайної робочої людини.
— Мітч прийшов? — почула Еббі питання Джуніора і тихе бурчання у відповідь, після чого ― тільки шум пилки. Еббі піднялася на ґанок, відчинила двері і неголосно покликала: «Агов». Так би зробила і сама Лінні Вітшенк. Автоматично Еббі перемкнулася на її мову і заговорила її голосом — тоненьким і мелодійним.
— Я на кухні, — гукнула Лінні.
Еббі подобався будинок Вітшенків, навіть у спекотні дні липня у них було прохолодно і трохи туманно. Великий вентилятор крутився на стелі у центрі вітальні, ще один ― у їдальні. Скраю стола лежали складені скатертини, а на них — срібні столові прибори. Мабуть, чекали свого часу.
Еббі пройшла на кухню. Біля раковини, замочуючи стручки бамії,[5] стояла місіс Вітшенк, невисока тендітна жінка, з надто глибоким недоречним вирізом на домашній сукні. Її світле волосся майже торкалося плечей.
Така зачіска більше личила молодим дівчатам, але і обличчя жінки, коли вона повернулася до Еббі, також здалося молодим, без зморшок, просте і відкрите.
— Привіт, — радісно сказала Лінні.
— Доброго дня, — відповіла Еббі.
— Яка ти сьогодні гарна!
— Я прийшла запитати, чи можу я вам чимось допомогти, — сказала Еббі.
— Дякую, люба, але не варто. Ще зіпсуєш свій гарний одяг! Краще просто посидь зі мною за компанію.
Еббі витягла стілець з-під столу і сіла. Вона вже знала, що на кухні з Лінні не варто сперечатися.
— То що там із деревом? — запитала місіс Вітшенк.
— Вони вже почали зрізати гілки.
— Ти колись чула про таке — зрубати ціле дерево заради фотиграфії?
«Фотиграфії» — вимовляла вона, але, на відміну від свого чоловіка, не намагалася змінити свою сільську вимову.
— Дейн сказав, що, за словами вашого чоловіка, дерево вже помирає.
— Ох, іноді Джуніор бачить те, що хоче бачити, — відповіла Лінні, вимкнула кран і витерла руки фартухом. — Знаєш, він уже навіть рамки купив для тих фотиграфій. Дві великі дерев’яні рамки. Я спитала у нього: «Збираєшся повісити фото над каміном?», а він мені (її голос зробився низьким і хриплим): «Лінні Мей. Люди не вішають сімейні фото у вітальні». Ну, кажу, я не знала. А ти про таке чула?
— Ні, — відповіла Еббі, — у моєї мами багато сімейних фото у вітальні.
— От бачиш!
Місіс Вітшенк дістала пакет молока з холодильника і налила трохи у миску.
— Я готую бамію з помідорами, — сказала вона Еббі, — а ще смажену курку та фірмові бісквіти. До речі, можеш допомогти мені з ними, ти ж тепер знаєш, як їх готувати. А на десерт — персиковий коблер.[6]
— Звучить дуже смачно.
— Ред говорив, що підвезе тебе на весілля?
— Так, — відповіла Еббі. — Але я ще не впевнена, чи прийду.
Їй стало соромно, що вона так довго не могла ухвалити рішення. Якби її мати про це дізналася, то жахнулася би від такої невихованості. Але Лінні Вітшенк просто сказала:
— Я б дуже хотіла, щоб ти прийшла! Мені так потрібна підтримка.
Еббі всміхнулася.
— Меррік змусила мене купити жовту сукню у магазині «Гатцлер», — розповіла Лінні. — Я у ній, наче хвора на жовтяницю, але Меррік дуже наполягала. У неї, як і у батька, своє бачення, — жінка насипала кукурудзяне борошно в іншу миску.
— Я просто боюся, що нікого там не знатиму. Знайомі Меррік старші за мене.
— Я й сама їх не знаю, — сказала Лінні. — Будуть її друзі з університету, усі немісцеві.
— А хто з вашої родини приїде? — запитала Еббі.
— Що ти маєш на увазі?
— Дідусі-бабусі? Тітки-дядьки?
— А… у нас нікого немає, — відповіла місіс Вітшенк зовсім без жалю.
Еббі трохи почекала продовження, але Лінні відміряла необхідну кількість солі.
— Тож я все одно подякувала Редові за пропозицію, — сказала Еббі. — Приємно знати, що у разі необхідності хтось зможе мене підвезти.
Досить, треба вже просто погодитися і покінчити з цим. Зрештою, це лише півсуботи — маленька частина її життя. Суботи після ночі з Дейном. Якщо вона проведе з ним ніч. Вона уявляла, як він скаже: «Ти ж не залишиш мене після того, як ми…».
Після того як ми…
Еббі подивилася на свою спідницю і вирівняла її на колінах.
— Як твоя робота? — спитала Лінні. — Тобі все ще подобаються кольорові діти?
— Так! Я їх просто обожнюю.
— Мені стає так страшно, коли я думаю, що ти ходиш у той район, — сказала місіс Вітшенк.
— Там немає нічого поганого.
— Але ж це бідний район, хіба ні? Люди там бідні, мов церковні миші. Лише й чекають, щоб у когось щось поцупити. Клянуся, інколи тобі не вистачає здорового глузду і ти не усвідомлюєш небезпеки.
— Але я не боюся цих людей!
Лінні Вітшенк лише похитала головою і поклала бамію на дощечку.
— Що за світ, що за світ, — сказала Еббі.
— Що ти кажеш, люба?
— Це репліка відьми із «Чарівника країни Оз». Не чули, у центрі нова вистава? Вчора ввечері ми з Дейном ходили подивитися. Там відьма кричить: «Я тану! Я тану! Ох, що за світ, що за світ!».
― Так, пам’ятаю це «я тану», — відповіла Лінні. — Я водила Реда і Меррік у кіно, коли вони були маленькими.
— Так, а потім йдуть слова «що за світ», я повертаюся до Дейна і кажу: «Я ніколи не чула цього раніше! Я уявлення не мала, що це каже вона!».
— Я також, — відповіла Лінні. — Звучить якось жалібно.
— Саме так, — відповіла Еббі, — і після цих слів мені одразу стає її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блакитне мереживо долі», після закриття браузера.