Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

їм було про що побалакати, пан професор починав розповідати, ледве прокинувшись, і, хоч би куди йшов, то завше настроювався, як би то краще спсячити цю дівчину, котра погарнішала, і як її ще дужче й дужче здивувати черговими подробицями, які йому доводилося готувати наперед, бо, як я бачив, він закохався в неї на цьому пустищі не на життя, а на смерть, а оскільки я колись обслуговував ефіопського імператора, то зрозумів, що ця дівчина буде його долею, хоча колись його кине, коли дізнається все, чого знехотя навчилася, і що її одного дня осяяло, і завдяки чому вона стала красивою… одного вечора вона повторила зовсім в іншому значенні, а не в тому правильному, те, що пан професор колись сказав їй, певну цитату Арістотеля, якому докоряли, що він обікрав Платона… і Арістотель сказав, що лоша, виссавши молоко, брикне кобилу. Так, владнав я останні формальності з моїм останнім місцем праці, яке вважав, що буде останнім, і воно, либонь, останнім і буде, адже я себе знав, я ж обслуговував ефіопського імператора, і отако йшов я собі на вокзал, а навпроти Марцела, задумана, з волоссям, стягнутим у кіску, а та косичка була перев’язана ліловою стрічкою, вона йшла замислена, а я дивився на неї, але вона пройшла повз мене, як сновида, перехожі озиралися на неї, як і я, під пахвою вона тримала книжку, та колишня дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера… викрутивши голову, мені вдалося прочитати, що назва тієї книжки «Histoire du Surréalisme», і вона йшла собі, а я засміявся і з’явилося у мене бажання розвернутися, я уявив цю уперту і грубу дівку, яка розмовляла з професором так, як звикла у своєму Кошіржі[39], дівку, яку професор навчив усього, що личить дамі… тепер вона пройшла повз мене, як варварська поглиначка університетської бібліотеки, і я достеменно знав, що ця дівчина не буде щаслива, що її життя буде сумно-прекрасним, що життя з нею для чоловіка буде мукою, та водночас і наповнене змістом…

Та Марцела, дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» фірми Маршнера, часто уявлялася мені такою, якою я зустрів її, з книжкою під пахвою, я думав про цю книжку, про те, що, мабуть, перетекло з її сторінок у цю замислену і вперту голову, і взагалі я бачив лише цю голову з красивими очима, які ще торік не були красиві, але то все той професор, він зробив з тієї дівчини красуню з книгою, я бачив, як її пальці побожно й шанобливо розкривають обкладинку, чисті пальці беруть сторіночку за сторіночкою, наче оплатку для святого причастя, я бачив, як, перш ніж узяти книгу, вона йде мити руки, бо вона несла цю книгу неабияк, сам спосіб, яким вона несла її, бив у очі своєю шляхетною і шанобливою святістю, так, як тоді вона крокувала в задумі, скидаючись на музичну резонансну ялину, вся її приваба була усередині, зсередини через камертон очей ця музика виявляла відгомін в очах того, хто здатний бачити її такою, якою вона несподівано стала, в яку перевтілилась, мовби з горла пляшки інша сутність речі перетекла в інший бік, всередину, і та інша суть речі була прекрасна. І при кожному спогаді про те, як ішла ця дівчина з шоколадної фабрики, я обкладав її, а якби міг, то й справді усю її обклав би пелюстками й квітами півоній, я обклав би її голову ялиновими й сосновими гілочками, і опалим листям омели, я, котрий бачив у жінок тільки ту частину, що від пояса додолу, ноги й живіт, я завдяки цій дівчині підняв свої очі і свою пристрасть догори, до красивої шиї і красивих рук, що відкривали книгу, до очей, з котрих струмує та краса, яку вона здобула тією своєю переміною і яка цілком щиро розливалася по всьому дівочому обличчі, у кожній зморшці, у примруженні очей, у легкій усмішці і в підкресленому потиранні носа зліва направо звабливим вказівним пальчиком, усі ці деталі обличчя олюднені французькими словами й французькими фразами, а відтак розмовою, і, нарешті, заглибленням у складні, але прекрасні вірші красивих молодих чоловіків, поетів, які виявляли людський чар, — це все стало для мене дійсністю, коли неймовірне здійснилося… дівчина з шоколадної фабрики «Оріон» Маршнера, її голівку я обрамовував усіма квітами Святої Богородиці, які вигадав для неї, аби її прикрасити… Цілу дорогу в потязі я думав про цю дівчину, усміхався, сам ставав нею, на всіх вокзалах, на всіх рухливих стінках вагонів, що їхали або стояли на найближчих коліях, я подумки приклеював плакат з її зображенням, я навіть сам себе хапав за руку і пригортав її до себе, мовби тримав її руки, я роззирався по обличчях попутників, ніхто не міг зрозуміти, що везу я з собою і в собі, ніхто з мого обличчя не здогадався б, що саме я везу з собою, і коли я вийшов на останній станції і потім ще їхав автобусом по красивих місцях, таких схожих на ті, де я валив резонансні ялини, які спочатку обкладав високо настеленими гілками, ніби перинами, я малював і домальовував портрет дівчини з фабрики «Оріон» Маршнера, я бачив її, бачив, як знайомі покрикують на неї, як ставляться або прагнуть ставитися так, як ставилися до неї, коли вона вирушала в бригаду, як вони прагнуть, аби вона розмовляла з ними так, як колись, лише животом і ногами, лише усім тим сподом, який відділяє тонка ґумка на її майточках, і ніхто не розуміє, що вона віддала перевагу тій частині тіла, яка височить над цією розділовою ґумкою… І ось я вийшов з автобуса в Срні, запитав, де контора ремонту доріг, і зголосився, що я той, хто буде цілий рік працювати шляховиком де-небудь далеко, майже в горах, на ділянці, де ніхто не хоче бути… І після обіду я отримав коника і воза, мені порадили, щоб я купив козу, і подарували вівчура, з яким я хутко заприязнився, вгостивши салямі, і ось я неквапно їхав возом по дорозі, яка без кінця полого піднімалася вгору, мені відкривалися пейзажі з могутніми ялинами й високими соснами, які змінювалися молодняком і чагарниками за зруйнованими парканами і плотами, що розсипалися, як сухий пірник, штахети повільно гнили і перетворювалися на гумус, з якого зростала малина і хижі пагони ожини, я крокував поруч з коником, що покивував головою, то був такий кінь, як у шахтах, гадаю, той коник, мабуть, мусив працювати десь під землею, бо мав