Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Увесь ранок змарнував я на розпитування. Знесилений і доведений до розпачу, я сів, нарешті, поблизу торгового майдану, на ґанку якоїсь замкненої крамнички, і почав міркувати, куди йти мені далі. У цю хвилину візник, що проїздив повз мене, зронив попону. Я помітив доброзичливість на обличчі візника, коли подав йому попону, тож наважився спитати, чи не знає він, де живе міс Тротвуд. Щоправда, я так часто ставив це запитання, що цього разу воно мало не завмерло в мене на губах.

— Тротвуд? — сказав він. — Стривай. Знайоме прізвище. Стара леді?

— Так, — відповів я, — підстаркувата.

— Ходить, наче аршин проковтнула? — запитував він далі, мимоволі й сам розгинаючи спину.

— Так, — підтвердив я. — Це дуже схоже на неї.

— Носить торбинку? — запитував він далі. — Досить простору торбину? Швидко гнівається й аж наскакує на кожного?

Серце моє застрибало від радості після цього докладного переліку безперечних прикмет моєї бабці.

— Так от що я тобі скажу, — мовив він. — Коли підеш прямо туди, — він показав батогом у бік горбів, — і простуватимеш, доки не дійдеш до купки будинків коло моря, то, мабуть, довідаєшся там про неї. На мою думку, в неї навряд чи щось здобудеш, а тому — ось тобі пенні.

Я вдячно прийняв цей дар і купив собі на нього хліба. Підкріпившись цією стравою в дорозі, я пішов напрямом, що його вказав мій новий приятель. Досить довго йшов я, не бачачи будинків, про які він говорив. Та нарешті я таки дістався до них, увійшов до крамнички і спитав, чи не будуть вони такі ласкаві сказати мені, де живе міс Тротвуд. Я звертався до чоловіка за конторкою, який зважував рис для молодої жінки; але ця остання вирішила, що запитують її, і швидко обернулася.

— Моя хазяйка? — спитала вона. — Що тобі треба від неї, хлопче?

— Мені треба, — відказав я, — побалакати з нею, з вашого дозволу.

— Попросити в неї милостині, мабуть? — відповіла дівчина.

— Ні, — сказав я, — зовсім ні!

Але раптом я згадав, що справді прийшов з цією метою, зашарівся і збентежився.

Тим часом покоївка моєї бабусі поклала рис до маленького кошика, вийшла з крамниці та наказала мені йти за нею, якщо я хочу знати, де живе міс Тротвуд. Мені не треба було повторювати, хоч я був такий втомлений і виснажений, що ноги піді мною тремтіли. Я пішов за молодою жінкою, і незабаром ми наблизилися до гарненького котеджу з привітними венеціанськими вікнами. Перед цим котеджем розташований був чотирикутний дворик, або, правильніше сказати, сад, сповнений квітів, що чудово пахли.

— Тут живе міс Тротвуд! — пояснила дівчина. — Робіть тепер, що знаєте, більше я вам нічого не скажу.

По цій мові вона поспішно вбігла до будинку, ніби бажаючи позбутися відповідальності за мій раптовий прихід. Я лишився біля квітника і, не знаючи сам, що роблю, почав дивитися в середнє вікно, що виходило, очевидно, з вітальні. Вікно було напівзакрите мусліновою завіскою; на підвіконні стояла велика кругла зелена ширма чи віяло. Я побачив маленький столик і велике крісло й злякано подумав, що моя страшна бабця зараз там і сидить.

Черевики мої в цей час були в жахливому стані: підошви продірявилися в багатьох місцях, а шкіра зверху розтріскалася аж так, що не можна було й впізнати в ній колишньої форми. Мій капелюх, що правив також і за нічний ковпак, так зігнувся й зім'явся, що навіть стара поламана кастрюля на смітнику могла б без сорому змагатися з ним. Мої сорочка і штанці, забризкані росою, забруднені травою і кентським ґрунтом, що на ньому я спав, та ще й подерті, могли б налякати птахів у садку моєї бабусі. Кучері мої не знали ні гребінця, ані щітки, відколи я залишив Лондон. Моє обличчя, шия і руки, не звиклі до вітру й сонця, засмагли неймовірно. З голови до ніг я був вкритий білим дорожнім пилом, ніби я щойно вийшов з вапняної печі. У такому сумному вигляді збирався я відрекомендуватися моїй страшній бабці і міркував, яке враження справить на неї моя дивовижна постать.

Простоявши так кілька хвилин, я вирішив, що бабусі не могло бути у вітальні, бо все там було тихо й спокійно. Я підвів очі — перед одним із вікон другого поверху стояв якийсь джентльмен з добродушним червоним обличчям і сивим волоссям. Глянувши на мене, він кумедно підморгнув, кивнув мені кілька разів, розсміявся і зник.

Я вже був достатньо збентежений, але ще більше збентежила мене несподівана поведінка того джентльмена; я навіть вирішив був податися геть і почав обмірковувати кращі варіанти, але з будинку вийшла леді в очіпку, перев'язаному по краях хустинкою, в садових рукавичках, з торбою на поясі, немов у збирача мита, і з величезним садовим ножем у руках. Глянувши на цю особу, я негайно впізнав у ній міс Бетсі, вона виступала такою величною ходою, якою, за словами моєї бідолашної матері, увійшла вона в сад «Блендерстонських Граків».

— Іди геть! — сказала міс Бетсі, кивнувши головою й грізно вимахуючи ножем. — Забирайся! Хлопцям тут нема чого робити!

Зачаївши подих, спостерігав я, як вона промарширувала до кутка саду і зупинилася там викопати якесь коріння. Тоді, у відчаї, я тихо підійшов, зупинився позаду неї і торкнувся її пальцем.

— Якщо дозволите, мем... — почав я.

Вона здригнулась і суворо глянула на мене.

— Якщо дозволите, бабусю!

— Га? — вигукнула міс Бетсі таким здивованим тоном, якого я ніколи ще в житті не чув.

— Якщо дозволите, бабусю, я — ваш онук!

— Ох, боже! — мовила моя бабуся. І сіла, як була, на садову стежку.

— Я — Девід Копперфілд, з Блендерстона, графство Суффолк. Ви туди прийшли вночі, коли я народився, і бачили мою дорогу маму. Я зазнав багато лиха після її смерті. Мене занехаяли і нічого не вчили, кинули напризволяще і віддали на службу, яка не підходить мені. Отож я вирішив утекти до вас! Мене пограбували на першому ж кроці, я пройшов пішки весь шлях і не спав у ліжку від самого початку подорожі.

Тут я втратив усяку владу над собою — в мене вистачило духу тільки ще вказати руками на лахміття, яке мало свідчити, що я багато вистраждав. Аж тоді я вибухнув плачем, який, мабуть, переповнював мене цілий тиждень.

Жодне почуття, крім безмежного здивування, не відображалося на обличчі моєї бабусі, коли вона сиділа на гравії та дивилася на мене. Але раптом, почувши мій плач, вона поспішно скочила на ноги, схопила мене за комір і потягла до вітальні. Тут насамперед вона відчинила буфет, витягла кілька пляшок і відлила по краплі з кожної мені в рот. Мабуть, вона навмання обирала ці рідини, бо я по черзі відчував смак анісової води, анчоусової підливки й оцету. Випробувавши всі ці ліки і бачачи, що я все ще плачу й істерично схлипую, бабуся влаштувала мене на дивані, поклала мені під голову шаль, а хустинку зі своєї голови — під ноги, щоб я не забруднив чохла. Потім вона сіла за зелену ширму чи віяло, про яке я вже казав, щоб я не міг бачити її обличчя, і час від часу вигукувала:

— Помилуй нас, боже!

Ці вигуки повторювалися, ніби