Читати книгу - "Готель"

Тепер він мав технічно-бездоганне, деталізоване креслення, за яким умілий майстер зможе виготовити точну копію ключа. Іноді Ключник з усмішкою думав, що діє проти традиції героїв детективних романів, які задовольняються відбитком на воску; зате його метод куди надійніший!

Шкіряну коробку він сховав у валізку, а картку — в кишеню. За кілька хвилин він уже був знов у вестибюлі.

Застосовуючи стару тактику, він почекав, поки біля портьє з’юрмляться люди, а тоді з недбалим виглядом наблизився й собі, непомітно поклав ключ від номера 973 на перегородку і відійшов.

За кілька кроків він зупинився й обернувся. Ось один з портьє помітив ключ, узяв його і, байдуже глянувши на номер, повісив на місце…

13

Вибравши із своєї колекції темно-синю італійську краватку, Пітер Макдермот задумливо вив’язував її, стоячи перед дзеркалом у своїй маленькій квартирці. За двадцять хвилин він мав прибути на званий обід до Марші Прейскотт. Цікаво, хто ще буде серед її гостей. Слід сподіватись, що, крім її друзів (не всі ж вони такі, як Діксон та Дюмер!), прийдуть хоч двоє-троє дорослих, і він не почуватиметься білим граком.

Тепер, коли треба було йти, його гнітила ця перспектива. Даремно він погодився! Краще б провів вечір з Крістіною. Він надумав був подзвонити їй, але потім вирішив відкласти розмову до завтра.

Цього вечора він почувався ні в сих, ні в тих — неначе був у підвішеному стані між минулим і прийдешнім. Прийдешнє мучило його своєю невизначеністю, а кількість нерозв’язаних проблем тим часом зростала. Він розумів, що все залежить, зрештою, від того, як вирішиться доля «Сейнт-Грегорі». Чи стане він власністю Кертіса О’Кіфа? Якщо стане, то всі інші справи втратять свою вагу — навіть з’їзд дантистів, керівництво якого все ще дебатувало питання: бойкотувати «Сейнт-Грегорі» чи ні. Засідання виконавчого комітету, скликане годину тому завзятим головою з’їзду доктором Інгремом, усе ще тривало, і кінця йому поки що не було видно — про це доповідав старший офіціант, чиї підлеглі вже кілька разів приносили в зал засідань лід і коктейлі. Ідучи з готелю, Пітер попросив чергового заступника адміністратора подзвонити, як тільки рішення дантистів стане відоме. Черговий поки що не дзвонив. Цікаво все ж таки, що переможе: правда доктора Інгрема чи цинічне пророцтво Уоррена Трента?

З тих самих причин Пітер вирішив відкласти — принаймні до завтра — розгляд справи Гербі Чендлера. Він подумав, що Діксона та його дружків довелося брати на бога: адже своєї погрози — зателефонувати в Рим Маркові Прейскотту — він не здійснив би, пам’ятаючи благання Марші: «Мій батько в Римі. Будь ласка, не розповідайте йому… Ніколи…»

Перед очима в нього виникло її обличчя, і він згадав, що треба поспішати. За кілька хвилин він вийшов на вулицю й зупинив таксі.

— Ви не помиляєтеся — це той будинок? — спитав Пітер.

— Авжеж, той, — відповів водій, міряючи поглядом свого пасажира. — Якщо ви, звісно, не переплутали адресу.

— Ні, не переплутав, — відповів Пітер, дивлячись на величезний, розкішний білий особняк.

Розрахувавшись із водієм, він підійшов до гратчастої чавунної хвіртки. Вона відчинилась, не рипнувши. Вимощена старою червоною цеглою доріжка вела до будинку, в’юнячись між деревами й газонами. Коли він підійшов до сходів тераси, подвійні парадні двері нагорі розчинилися, і він побачив Маршу. Вона почекала, доки він підніметься сходами, а тоді рушила йому назустріч.

Дівчина була вбрана у вузьку вечірню сукню, білий колір якої контрастував з чорним, мов воронове крило, волоссям. Напівжінка, напівдитина… Такою звабливою він її ще не бачив.

— Ласкаво просимо! — весело сказала Марша.

— Дякую. — Він зробив рукою широкий жест, показуючи на особняк. — Щиро кажучи, я трохи приголомшений.

— Це буває з усіма.

— Ви, мабуть, дуже любите свій дім.

— Я його ненавиджу, — відповіла Марша. — Ненавиджу, відколи себе пам’ятаю.

Він запитливо глянув на неї.

— О, я розумію, що цей будинок прекрасний, що можна милуватися його архітектурою, оглядати його, як музей. Але жити в ньому неможливо — надто коли ти сама, а надворі темно…

— А вже посутеніло, — нагадав він їй.

— Бачу. Але зі мною — ви.

Він уперше усвідомив, як тихо довкола.

— Ви не забули про своїх гостей? Вони, мабуть, чекають на вас.

Вона лукаво стрельнула на нього очима.

— Яких гостей?

— Ви ж сказали…

— Що це буде званий обід? Так. Але на честь тільки одного гостя. А для етикету в нас є Анна. Вважайте її моєю матроною.

Вони ввійшли в дім — у тьмяно освітлений, прохолодний хол з височенною стелею. В кутку підвелася маленька літня жінка в чорному шовковому платті, усміхнулась, вклоняючись йому.

— Я пояснила Анні, хто ви, — сказала Маршо, — і вона схвалила мою ідею. Мій тато цілком їй довіряє, отже, совість ваша може бути спокійна. Крім того, в нас є Бен.

Слуга-негр, нечутно ступаючи, пройшов за ними до кабінету — невеликої кімнати з книжковими полицями від підлоги до стелі, — і дістав з бару графин і дві чарки. Марша похитала головою, відмовляючись, а Пітер кивнув, і слуга налив йому хересу. Марша жестом запросила його сісти поряд з нею на диван.

— Ви подовгу живете тут сама? — спитав він.

— Тато буває вдома між поїздками. Але поїздки його стають усе довшими, а час між ними — коротшим. Я б радше жила в якому-небудь потворному сучасному котеджі. Аби лиш там було з ким словом перемовитися.

— Ох, щось не віриться.

— Їй-богу! Аби лиш поряд з близькою людиною. Мені однаково де — можна в котеджі, можна в готелі. Адміністраторам готелів, здається, надають житло в тому ж приміщенні — на горішньому поверсі, правда?

Пітер здивовано глянув на неї й побачив, що вона всміхається.

За мить слуга покликав їх до їдальні.

Вони перейшли в сусідню кімнату, де стояв маленький круглий стіл, накритий на двох. Вогники свічок відбивалися в сріблі приборів і в стінних панелях. З портрета над чорним мармуровим каміном супився якийсь бородань — Пітерові здалося, що старий дивиться на нього критичним оком.

— Це мій прадід, — сказала Марша, коли вони сіли. — Не звертайте на нього уваги — він супиться на мене. Знаєте, колись він записав у своєму щоденнику, що хотів заснувати династію, а я своєю появою розбила його мрії.

Обідаючи, вони балакали — весело й невимушено, — а Бен прислуговував їм. Пітер раз у раз ловив себе на тому,