Читати книгу - "Остерігайтеся котів"

Стів швидко опановує французьку. Ксав'є навчив його кількох лайливих слів. А з іншим йому допомагають підручники й перегляд телепередач.

Коли доходить черга Ксав’є відповідати, яким стало його життя, він набирає серйозного вигляду:

— Що ж до мене, то я колекціонував броньовики: танки й бронеавтомобілі. Та не подумайте, що я мріяв одружитися з військовим! Власне, ідея колекціонувати важку техніку мені завжди здавалася дивною, особливо зважаючи на мій пацифістський характер. Можливо, мені хотілося бути в безпеці чи захищати інших, я вже й сам не знаю. Нарешті в мене є мій танк, але мені потрібно було сконструювати його самому — і щоб ви мені допомогли його звільнити…

Стів дивується:

— Ти викрав танк?

Ми розповіли Сарі та Стіву про евакуацію авто Ксав'є. Стів не міг утриматися від сміху. Він сказав, якщо ми знову надумаємо щось таке втнути, то можемо розраховувати на нього. Коли доходить до Софі, вона каже, що ще зарано таке розповідати. Зарано цього вечора чи в її житті? У неї поганий вигляд.

Рік каже, що він нещодавно переїхав жити в цей регіон і думає, що його життя незабаром зміниться. Говорячи, він дивиться на мене, а я й не знаю, як маю це сприймати. Урешті настала моя черга, але мені навіть не потрібно було відповідати. Вони це зробили за мене. Сара чудово підсумувала мою ситуацію:

— Та в тебе просто революційні зміни! Ти змінюєш роботу, змінюєш хл…

Рік удав, що насупився, потім розсміявся, підморгуючи мені одним оком у бік Ксав'є. Якщо Ксав розповів, він за це заплатить. Сара зашарілася, як вантажівка з її колекції.

Ми засиділися допізна, їли все, що поприносили друзі. Навіть спробували нагодувати Стіва нашими сирами, але, незважаючи на всю свою міць, він злякався маленького шматка рокфору. Усі готові займатися серфінгом і кидати бумеранги, але коли мова заходить про маленьку плісняву на сирі — нема нікого. Я навіть задула свічки на торті й отримала подарунки. Ксав’є подарував зроблене власноруч чудове прес-пап'є, виготовлене із завитків металу. Сара і Стів — величезну книжку з найкрасивішими пейзажами з усього світу. Рік — диск із композиціями Рахманінова. Софі — тридцять маленьких коробок, кожну з яких потрібно було розгорнути. Двадцять дев'ять із них містили парфумовані свічки, а в тридцяту вона насипала котячого корму, презервативів і рекламу послуг приватного детектива, вирізану з безкоштовної газети. Стерво таке. Ми добре посміялися, особливо вона. Було просто чудово!

Ми говорили про різноманітні речі, і не знаю, як дійшли до цієї теми, але в один момент Сара запитала:

— Чому ти так не любиш кішок? Що вони тобі зробили? Вони тебе подряпали в дитинстві?

— Я не знаю. Насправді вони гарні, надзвичайно граційні, але думаю, що не такі вірні, як собаки.

— Неправда, — заперечує Ксав’є. Усі кішки, на яких я натрапляв, були неймовірними.

— Можливо, але поясни мені, чому нема котів-шукачів-з-під-завалів чи котів-поводирів? Тому що собаки розумніші? Зовсім ні. Ти бачив, щоб собака змінював хазяїна, через те що він йому не подобається? Ніколи. Але ж коти роблять це. Коти нас використовують, вони егоїсти!

Я з ентузіазмом завершую висловлювати свою думку. Вибравшись на барикади, закликаю натовп прогнати котоподібних загарбників.

Мої друзі ззирнулися. Думаю, всім начхати на котів і собак. Не варто так робити. До того ж вони й справді милі, ці коти.

Близько другої години ночі ми всі допомогли Ріку прибрати й порозходилися. Я подякувала йому. Він обійняв мене, але було надто багато людей, щоб сталося все так, як я хотіла. Софі спустилася зі мною, щоб допомогти занести подарунки. Біля моїх дверей ми попрощалися з усіма, почекали, поки всі трохи відійдуть, і я їй шепнула:

— Я не хотіла говорити перед усіма, але вигляд у тебе засмучений. Що відбувається? Ти сумуєш за Браяном?

— Якби тільки це…

— Хочеш зі мною поговорити?

Ми заходимо до квартири. Софі, втомлена, сідає на крісло.

— Вибач, — каже вона, — я намагалася не зіпсувати всім настрій на твоєму дні народження, але мені було кепсько.

— Розповідай.

— Я багато думаю про Браяна. Не знаю, чи це через весілля Сари, чи через твою закоханість, але я почуваюся самотньою. З огляду на моє теперішнє життя, я навіть могла би поїхати жити з ним до Австралії.

«Твій від’їзд був би справжнім ударом для мене, але це я тобі скажу іншим разом».

— Ти з ним про це говорила?

— Він сам мені запропонував. Ми говоримо по телефону щоночі — через різницю в часі.

— Він міг би влаштуватися у Франції та бути ближче до Стіва…

— У нього хворий батько. Він не хоче залишати його.

Раптом Софі дивиться мені просто в очі:

— Але це не настільки мене бентежить, Жулі.

«Що вона зараз мені скаже?»

Вона підбирає слова.

— Це щодо Ріка…

Вона затялася.

«Та говори вже! Ти бачила, як він цілується з іншою. Чи, може, ще гірше — ти сама в нього закохалася…»

— Софі, кажи, будь ласка…

— Ти досі мучишся, що ж він може утнути…

— Щохвилини. Це пекло якесь. Я живу у вирі запитань: чому він стежить за садибою Дебрей? Чому він так довго вичікує, перш ніж щось зробити? Уже кілька місяців він фотографує й готує напад. На що він чекає?

— Я вагалася, чи говорити тобі, але я не зможу дивитися тобі в очі, якщо приховаю це. Обіцяй, що ти не накоїш дурниць.

— Припини, Софі, ти мене лякаєш. Що тобі відомо?

— Спочатку обіцяй.

«Мені начхати, я можу тебе запевнити, що Земля пласка, але мені треба знати».

— Обіцяю.

Вона виймає із сумочки конверт. Усередині газетна стаття, яку вона розгортає і кладе на стіл.

«Відома шкіргалантерея Дебрей відкриває музей на території свого володіння. Найкращі вироби з родинної колекції, неоціненні твори мистецтва та історичні пам'ятки, зібрані Шарлем Дебрей і його нащадками з усього світу, аж до відомої колекції коштовностей його онуки — чинного директора Албан Дебрей. В одному з осередків французької розкоші відвідувачі з усього світу зможуть помилуватися знаменитим скарбом однієї з престижних ремісничих сімей. Відкриття відбудеться за три тижні, першого листопада, у присутності офіційних осіб і знаменитостей…»

Ось на що чекає Рік, ось його мета. Усе підтверджується. Я закохана в злодія. З днем народження, Жулі.

65

Відколи почалися дощі, я вже не мушу поливати грядку мадам Рудан. Я саме збирала останні кабачки, коли задзвонив мій телефон.

— Це Жулі Турнель?

— Так, це я.

— Я телефоную з приводу вашої тітки, Аліс Рудан.

— Що сталося?

— Мені