Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

ні вчора, ні завтра навіть не існувало, тому, може, запам’ятає хіба що аскет, який жив у печері, харчуючись жолудями та джерельною водою, справді здатний відчувати марнославство та гордість; може, це вам слід було жити у печері, харчуючись самими жолудями та джерельною водою, у неприступному спогляданні власного марнославства, праведності та гордості, щоб триматися на тій крутій вершині нетерпимості поклоніння самому собі, що не терпить жодних компромісів: їсти постійно і досить багато, причому він навіть знав, що до того час спливав занадто стрімко, відколи він чув той плин протягом шістнадцяти років. Поклавши серветку, він підвівся, наостанок чуючи материнський зойк (і він думав про те, як жінки не здатні витримати нічого, окрім трагедії, злигоднів та фізичного болю; як цього ранку, коли він був там, йому в його шістнадцять не було там чого робити, як не було б там чого робити, навіть якби він мав двічі по шістнадцять: мчати сільською місцевістю з шерифом, викопувати трупи вбитих з рівчака; мати була у сотню разів не така галаслива, як його батько, і у тисячу разів цінніша, але тепер, коли він збирався вирядитися до міста разом із дядьком і посидіти годинку-дві у тому ж офісі, де вже згаяв досить часу, напевно, лишив так за плечима чверть свого життя, яке було докорінно перекреслене Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі, і неухильно повернувся до того самого дня п’ятнадцять років тому, коли мати вперше навіювала йому, що він не здатний навіть сам собі застебнути штани):

— Але чому міс Гебершем не може приїхати сюди й зачекати?

— Вона може, — сказав дядько. — Я певен, вона зможе знову знайти наш будинок.

— Ви знаєте, про що я, — мовив він. — Чому б вам її не прийняти? Сидіти в адвокатському офісі до півночі не пасує леді.

— Як і виривати тої ночі Джейка Монтґомері, — сказав дядько. — Але, може, цього разу ми вихопимо Лукаса Бічема, щоб вона припинила витрачати на нього потік своїх аристократичних примх. Ходімо, Чику, — і вони нарешті вийшли з дому, і він, не виходячи звідти, виніс це зі своєї господи з собою, якоїсь миті між своєю кімнатою і парадними дверима не набуваючи цього, навіть просто не входячи туди, ні навіть направду відновлюючи це, а скоріше спокутуючи свої уникання та облуду, ще більше заслуживши бути прийнятим у цей простір, бо це було його, власне, точніше, він належав йому, так і має бути під час їжі, жування, і ось вони з дядьком ідуть тою самою вулицею майже так само, як робили це двадцять дві години тому — вулицею, яка тоді була порожня, наче відсахнулася в якомусь жаху та заціпенінні. Та зараз вона не була порожня — пустельна, безлюдна і без руху, звісно, виглядала бездіяльною, тяглася собі від ліхтаря до ліхтаря, як мертва вулиця через покинуте місто, але насправді не зовсім покинуте, не вилучене, а просто розчищене, — зелена вулиця для тих, хто може зробити це краще, лише для них, що змогли б зробити це як слід, не заважаючи і не плутаючись під ногами чи навіть пропонуючи свої поради і пропускаючи цих двох, даючи дозвіл (спасибі на цьому), радячи тим, хто хотів це зробити як слід і у по-своєму безболісний спосіб, тому що це були їхні горе та ганьба, і їхній порятунок, і він знову засміявся, але тепер по-справжньому, думаючи: «Тому що вони завжди у мене є — і Алек Сендер, і міс Гебершем, не кажучи вже про дядька Ґевіна та шерифа з присягою та значком», — коли раптом усвідомив, що й це його частка — те несамовите жадання, щоб вони були досконалі, тому що вони — його, і він — їхній, та розлючена нетерпимість до будь-чого, що бодай на йоту або на одну риску позбавляла їх абсолютної досконалості — той розлючений, майже інстинктивний стрибок і ривок, прагнення оборонити їх від будь-кого і будь-де, а таврувати — власноруч, немилосердно, бо вони — його власність, і він хотів лише одного — зберегти це право стояти з ними пліч-о-пліч, незламно і неприступно; одна ганьба — якщо має бути ганьба, одна покута — якщо має бути покута, безперечно, але насамперед, понад цим усім — незмінна, неприступна єдність: один народ, одне серце, одна земля; тож раптом він сказав:

— Бачите… — і замовк, але більше нічого й не треба було.

— Так? — озвався дядько, а тоді, розуміючи, що він нічого не додає до своїх слів: — А, я бачу. Це не те, що вони мали рацію, але що ти не був правий.

— Я був гіршим, — сказав він. — Я був праведним.

— У цьому все гаразд — бути праведним, — сказав дядько. — Може, ти мав рацію, а вони помилялися. Просто не зупиняйся.

— Не зупинятися на чому? — спитав він.

— Навіть хизування та самовихваляння — з цим теж усе гаразд, — сказав його дядько. — Просто не зупиняйся.

— Не зупинятися на чому? — повторив він. Але тепер він уже знав, що мається на увазі, і спитав:

— А чи не пора вам теж перестати бути пуцьвірінком-скаутом?

— Це не пуцьвірінок, — сказав дядько. — Це третій розряд. Як ви це називаєте?..

— Орел-скаут, — підказав він.

— Орел-скаут, — повторив дядько. — Пуцьвірінок — не приймається. Орел-скаут — не зупиняється. Розумієш? Ні, не так. Не звертай уваги. Навіть не звертай уваги, не бери в голову, щоб це забути. Просто не зупиняйся.

— Ні, — сказав він. — Нам не треба турбуватися, що зараз ми зупинимося. Мені здається, нам зараз треба турбуватися, куди ми йдемо і як саме.

— Так, ти правий, — погодився дядько. — Ти ж мені це казав хвилин зо п’ятнадцять тому, пригадуєш? Про те, що містер Гемптон і Лукас готувалися використати як приманку, щоб притягнути Кроуфорда Ґаврі туди, де містер Гемптон зможе його загарбати? Вони хочуть використати Лукаса…

І він пригадував: себе самого і дядька, як вони стояли біля шерифової машини у провулку, де в’язниця, і дивилися, як звідти, з бокових дверей тюрми, з’являються Лукас і шериф та перетинають темне подвір’я, ідучи до них обох. Там насправді було досить темно, і вуличний ліхтар на розі не світив достатньо, і не було чутно ні звуку; трохи по десятій, понеділок увечері, тож небесне склепіння темне, ніби вакуум, ніби старий весільний букет нареченої під скляним ковпаком — так і місто, більше ніж мертве — вилучене: адже він пішов подивитися на нього, не спиняючись, лишивши дядька стояти на розі провулка і казати вслід:

— Куди йдеш? — але він навіть не відповів, минаючи останній німий і