Читати книгу - "Дім, в якому…"

додалося, і весь час додається. Ось як зараз із Лордом. Сфінкс поводиться так, ніби я його порішив. Тоді як насправді я його врятував. І ти думаєш, хтось у цьому зізнається? Як же можна! Правильним є тільки те, що каже Сфінкс. Він у нас найрозумніший, усі інші навіть близько не стояли.

— Він приємний, — обережно висловився я.

— Бачив би ти його в дев’ять років, — пирхнув Чорний. — Просто світоч Дому. Посміхнеться — й усі падають, знепритомнівши. Зараз він уже не той. Сварливим став. Але дещо залишилося. Я ось здивувався, що ти не кинувся за ним у Могильник, висолопивши язика. Зазвичай він саме так на людей діє.

Мені було неприємно слухати те, що говорив Чорний, але, з іншого боку, я сам напросився. І, можливо, в дечому він був правий.

— Тепер Лорда відвезуть звідси? — ніяково змінив я тему.

Чорний обтирав з зайця пилюку. На мене він не дивився.

— Очевидно. Я не піднімав би навколо цього стільки галасу, однак для тутешніх нічого гіршого бути не може. Для них там, у зовнішності, не життя. А я чекаю не дочекаюся випуску. Я в цьому сенсі — біла ворона.

Як заслужена й замучена переслідуваннями біла ворона, я з розумінням кивнув. Тепер я знав, чим Чорний відрізняється від решти.

— Розумію, — сказав я. — Сам півроку був таким.

— Тому мені з тобою легко, — сказав Чорний.

Я знову кивнув. Деякий час ми сиділи мовчки. Взаєморозуміння між нами росло, і ми мовчали, боячись його сполохати. Не те щоб я думав, начебто Чорний у всьому правий. Але говорити з ним виявилося набагато легше, ніж зі Сфінксом чи Горбачем.

— Лорд хвора людина, — сказав раптом Чорний, мабуть, вирішивши висловити все, що йому накипіло. — Кілька років тому намагався накласти на себе руки. Один раз, другий... Це Сфінкс його довів. Муштрував, як солдата на плацу. Ти ось дивуєшся, як він круто повзає, а бачив би, як його ганяв Сфінкс. Ішов ззаду й наступав на ноги, як тільки той зупинявся. Лорд так і повзав, а при тому верещав від люті. Плакав і повз, аж нудило на це дивитися. А Сфінкс ішов ззаду та наступав на нього.

Я навіть змружив очі, коли уявив те, про що він розказував.

— Перестань, Чорний, — попросив я. — Бо це вже якось занадто!

— Звичайно, — погодився Чорний. — Краще не знати. Краще думати, що він лапочка. Дуже зручно, якщо не хочеш виділятися.

Я промовчав. Я намагався змиритися з образом садиста Сфінкса, котрий зі світлою посмішкою на обличчі топче чиїсь ноги. Навіть уявити таке було складно. Водночас я розумів, що Чорний не бреше. І перетравити цю суперечність був просто не в змозі.

— Вибач, Чорний, — сказав я нарешті. — Не хотів тебе перебивати. Напевно, мені дійсно треба знати такі речі, щоб краще... Орієнтуватися, що до чого. Тільки мені треба часу, щоб звикнути… До такої інформації…

— Я не образився, — відповів Чорний. — І не для того тобі все це розповів, щоб ти від Сфінкса сахався. Я про інше. Лорд — псих. Хворий псих. Частково зав­жди таким був. Частково Сфінкс постарався. Його треба лікувати. І коли Сфінкс починає закочувати мені істерику через те, що я, бачте, повівся з Лордом підло, мене просто сміх бере. Але коли шестеро чоловік, у кого на очах відбувалося те, про що я тобі розповів, — коли ці шестеро з ним погоджуються, мені вже не смішно. Розумієш?

— Так.

Чорний вийняв іще сигарету:

— Хочеться, щоб принаймні хтось у цьому зоопарку мене зрозумів. Принаймні хтось.

Він закурив. Руки з обдертими кісточками пальців тремтіли, й сигарета ніяк не потрапляла на вогонь запальнички.

Я сидів приголомшений, розриваючись між жалістю та злістю. Я його розумів. Навіть занадто добре. Але не хотів розуміти. Це означало знову стати білою вороною. Цього разу — на пару з Чорним. А мені так хотілося бути повноцінним членом зграї. Бути з ними, одним із них...

— Я зрозумів тебе, Чорний. Чесно. Вибач, якщо по мені цього не видно.

— Це ти мені вибач. Не варто було, напевно, ось так відразу все на тебе вивалювати.

Але він зрадів, я це бачив. І зрозумів, що влип. Ходу назад більше не було. Я вибрав Чорного.

Поки я намагався переконати себе, що все не так страшно, Чорний докурив, кинув недопалок за диван і піднявся, намагаючись не опиратися на хвору ногу.

— Поїхали, — сказав він. — Тепер точно до темряви не встигнемо.

Рожевого зайця він заховав до кишені.

Ми не встигли дістатися навіть до другої, коли світло згасло. Два рази блимнуло, і стало темно. Хоч і попереджений, я здригнувся. Чорний мав рацію: якби я лишився сам у цій чорнильній темряві, я просто застряг би там, де вона мене застала. Але в Чорного був ліхтарик. Він віддав його мені, а сам штовхав візок.

Я їхав під враженням від нашої розмови й дорогу, здається, освітлював не дуже добре, тому що Чорний в якусь мить зупинився й звелів мені світити прямо, а не метляти ліхтариком на всі боки. Вибачившись, я підняв ліхтарик вище.

Настінні розписи при його світлі виглядали незвично.

Випливали з темряви фрагментами, більша частина яких здавалася незнайомою, хоч я проїжджав повз них по кілька разів на день. Натрапивши на білого бика, я навіть охнув від несподіванки. Чорний зрозумів і зупинився, даючи мені змогу освітлити малюнок цілком.

Бик вихитувався на тонких ногах-паличках, дивився на нас людськими очима та сумував. Це був найдивовижніший бик на світі. Написаний примітивно, в підкреслено дитячому стилі, він просто вбивав своєю виразністю.

— Який... — прошепотів я.

Чорний ступив крок уперед і пошкріб стіну там, де вона облупилася, позбавивши бика половинки рога.

— Так, — сказав він. — Обсипається. Стервожер підмазав тут усе емульсією, тому він такий бляклий.

Ошелешений образом Стервожера — охоронця настінних малюнків, я тільки промимрив щось у відповідь. Усе-таки Дім був дуже дивним місцем, кожного дня я в цьому заново переконувався.

— Хто його написав?

Чорний подивився здивовано:

— Леопард, само собою. Щоразу забуваю, що ти тут недавно. Його малюнки легко розпізнати.

Подумавши, Чорний додав:

— Леопард був ватажком другої. Зо три роки тому. За два ватажки до Рудого.

Це він сказав неохоче, але я зрозумів, що якщо почну розпитувати, то дізнаюся і подробиці. Незвично усвідомлювати, що на будь-яке питання матимеш чітку, притомну відповідь. Без недомовок, жартиків, згадок про Фазанів і екскурсів в історію Дому.

Подумки я вирішив цим не зловживати. І почав з того, що в тему зникнення Леопарда заглиблюватися не став, тим більше, що відповідь на це запитання крилася в тоні Чорного та в тому, що він уже сказав.

— Є й інші, — розповідав Чорний на ходу. — Інші його малюнки. Майже всі довкола третьої. У другій було більше, але їх замалювали, бо малювали поверх них. Але «Бик» усе одно найкращий. Я його сфотографував кілька разів зі спалахом, правда, вийшло не дуже добре. Треба ще спробувати. Стіни вже котрий рік погрожують перебілити. Тоді його вже не врятуєш.

Біля наших дверей Чорний понишпорив у кишенях і вийняв ключ. Уперше побачивши спальню замкненою, я раптом гостро усвідомив, що ми з Чорним дійсно залишилися самі. Чорний мучився з ключем, який заїдав, я світив на двері. По стіні