Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Звіт сексота, інфільтрованого у Чорноліський полк, допоміг чекістам виявити і репресувати сотні козаків і старшин Пилипа Хмари. Станом на 1931 рік тільки у Знам’янському районі було взято на облік 304 «бандіта». На той час (за даними чекістів) були вбиті або померли Боєвець Оксент Михайлович, Бондаренко Архип, Бочка Іван, Волошин Яків, В’язовський Іван, Голик Семен Іванович, Гончар Федір, Гуржій Василь Іванович, Гуржій Сергій, Добровольський Олекса, Дядюра Улян (Оліян), Компанієць Дмитро Петрович, Коновалов Степан Гнатович, Кравець Федот, Лизко Костянтин, Мартинович, Масловський Василь, Могилея Явтух, Момса, Мочар Михайло, Пісний Ларіон, Свердель Данило, Сіроклин Іван, Сіроклин Максим, Стасенко Петро, Стежка Степан Костянтинович, Ступа Григорій Григорович, Трихманенко Архип, Шуліка Микола, Чорний Сергій, Філіпенко Данило, Філіпенко Степан і Холявка Василь Михайлович.

За межі України вислані Буша Пилип Іванович, Горищенко Іван Терентійович, Гришко Нестор Пилипович, Зосимов Іван Денисович, Олексієнко Іван Микитович, Олексієнко Мина Микитович, Сіденко Макар, Сіденко Сильвестр та Ступа Василь Іванович.

Проходили у «кримінальних» справах Бабій Михайло, В’юник Григорій Іванович, В’язовський Василь, В’язовський Гаврило Іванович, Гордовий Терентій, Дядюра Антон, Задоя Мартин, Камерда Яким, Касищев Петро, Медведєв Андрій Семенович, Неїжкаша Лазар, Ніздря Тиміш, Носенко Сергій Тихонович, Носенко Федір Тихонович, Парієнко Денис, Стежка Парфен Силович, Тарасенко Дорош Дмитрович, Харківський Михайло, Чинчевий Гнат і Шевченко Петро.

З кожним роком кількість таких справ більшала… Один із репресованих, Прохор Шкура, сина назвав на честь свого отамана Пилипом. З Пилипом Шкурою в ОЛПі м. Салехарда зустрівся син гусаківського сотника Вільного козацтва Михайло Іванченко. Там вони і заприятелювали. «Зовнішністю, вдачею і зухвалістю — отаман, — розповідав про товариша Михайло Іванченко. — Звільнявся раніше мене і сказав: «Якщо на Україні щось почнеться і ти почуєш про отамана Хмару — то буду я».[353]

Пилип Шкура не став отаманом Хмарою… Може, хтось із нас зголоситься?..

Залізнична колія між станціями Бобринська — Знам’янка — Олександрія поділяла холодноярських повстанців на дві частини. По один бік тору знаходились повітове місто Чигирин, містечко Медведівка, села Мельники, Головківка, Грушківка, Михайлівка, Суботів та ін. Саме тут був розташований Мотрин монастир і Холодний Яр — центр, мозок і душа Національно-визвольного повстанського руху. Саме тут дислокувались військові, політичні і адміністративні органи, що приводили в дію механізм збройного і політичного спротиву російським окупантам. По другий бік залізниці були розташовані села Златопіль, Новомиргород, Єлисаветградка, Івангород, Бондурове,[355] Телепине, Тимошівка, Бовтишка, Баландине, Красносілка та ін. Повстанські сили цього боку підпорядковувалися холодноярській організації. Загальновизнаним отаманом по цей бік залізниці був Василь Кваша.

Родом він був з Новоукраїнки. Відомо, що навчався на юридичному факультеті, очевидно, у Києві. Інше джерело твердить, що Кваша навчався в агрономічній школі.

Під час Першої світової війни Квашу призвали до російської армії. Дослужився до офіцерського чину. Мій батько — Степан Гребенюк — служив разом із ним. Батько згадував, як у часи українізації війська Василь Кваша вишикував своїх підлеглих і скомандував: «Хохли! Два шага вперед!» Тоді навіть сам термін «українці» був для переважної більшості солдатів незрозумілим…

Як бачимо, небагато відомостей збереглося про юність отамана. Деякі дані можна знайти у кримінальній справі Ларіона Загороднього, яка знаходиться в Державному архіві СБУ. На допиті 9 жовтня 1922 року (протокол № 2) Ларіон Загородній, розповідаючи про початок своєї партизанської праці, стверджував, що після вигнання Денікіна його почали переслідувати «колишні денікінці» Кваша та Лисенко з Златопільського карального (більшовицького. — Ред.) загону. Це тривало до травня 1920 року, коли Загородній змушений був сховатися у лісі. Згодом Кваша порвав із «соввластю» і, зібравши друзів, теж подався в козаки. Коли на Златопільщину прийшла Степова дивізія Костя Блакитного, Василь Кваша зі своїм загоном приєднався до неї.

Мій дядько — Полікарп Коломієць (мамин брат) — розповідав, що 1919 (чи 1920) року, коли він у рідному селі Тимошівці йшов з сільської гулянки пізно вночі додому, його перестріли квашівці і забрали в сусіднє село Бондурівку, що від Тимошівки за 4 версти. Там був їхній загін. Виявляється, дядька таким чином мобілізували.

Приділили його в хату до якогось господаря, де вже були такі, як він. Видали через певний час і рушниці. Частину дня новобранці займалися стройовою муштрою, вивченням зброї. Були години, присвячені читанню Тараса Шевченка… «Спочатку за мною, — казав дядько, — стежили». За тиждень він вже не відчував над собою опіки.

Свідчення Полікарпа Коломійця збігаються з офіційними совєтськими даними, котрі стали відомі лише нині, коли з’явився сякий-такий доступ до колись таємних архівів. В одному говориться: «В отряд Хмары влились банды атамана Кваши численностью в 20–30 чел., банда Черного Ворона и др. Командование соединенным отрядом перешло к Кваше, а Хмара остался сотником при кавалерии. Кваша, приняв отряд, пытался ввести регулярные строевые занятия».[356]

Жителі Тимошівки згадують, що, перебуваючи в селі, отаман Кваша любив відвідувати вечорниці, на яких танцював із дівчатами, читав їм «Кобзаря».

Одного разу я запитав тимошівського чоловіка, чому нинішня влада (це було 1950 року) розглядає отамана Квашу лише як бандита. Невже у нього не було нічого позитивного? Я намагався приховати під наївність бажання дізнатися про Квашу більше, ніж це було дозволено. Той чоловік, як виявилося, знав Василя Квашу особисто. Мені ж відповів: «Бандит, та й усе. Начитався Шевченка і став бандитом».

Тільки після цього я сам прозрів остаточно. Я, прекрасно знаючи «Кобзаря» з п’яти-шестирічного віку, перечитав його ще раз (може, всоте!). І тільки тоді став зрячим: і щодо Кваші, і щодо Шевченка…

У Державному архіві СБУ у