Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Тим часом до повстанців дійшли «певні відомості», що проти Добровольчої армії на Чорноморщині б’ються «зелені» повстанці та Кубанська армія. Казали й, що Кубанська рада відкликала свої війська з «Добровольчо-Українського фронту», а головне, всі бачили, як тікають денікінці, бачили, як донські козаки і чеченці розпродують військове майно й розбігаються по домах, а насильно мобілізовані Денікіним дезертирують, бачили, якою деморалізованою бандою стає біле офіцерство. Наближався час, коли «Українська, воістину народна, армія звільне свій край від чужинців, від «добродетелей», які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на «ветвь Русскаго племени».

У селах громади все частіше постановляли рішення на підтримку війни проти російських окупантів. Характерною була резолюція, ухвалена 17 листопада 1919 р. селянами сіл Башмаки (Нікопольської волості) та Мар’ївки (Августинівської волості):

«1. Вітаючи повстанців-героїв-селян… одноголосно постановляем приєднатися до повстанців Українських Республіканськіх Військ.

2. Учинить доброхідно самомобилизацію за 5 років 1900, 1899, 1898, 1897 і 1896. Виступити сьогодні же, за винятком тілько тих, які не приготовилися до виступу через одягу і інші причини, які повинні виступити через три дні, тобто у вечір 20 листопаду.

3. Всім, здатним носити зброю, війти в Повстанчеську организацію Українських Республіканських Військ, допомагаючи всіми засобами, як озброєною силою, так і матеріальною, коли буде в цьому потреба…»

Подібні резолюції ухвалювали й багато інших сіл. Наприклад, Лоцмансько-Кам’янська сільська громада (610 чоловік) 16 листопада 1919 р. одноголосно вирішила «стать на самоохорону проти грабіжників-гнобителів і… зробить самомобилизацію», закликавши в ряди повстанців «все молоде населення від 18 до 35 років включно», причому всіх мобілізованих до 30 років вислати на фронт, «а останні 5 років лишить в резерві для самоохорони свого села».

Останні «слащовські орли» повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія… Але ж не для неї розчищався шлях… Та ті, кого так довго чекали, були далеко… Армія УНР у листопаді — грудні, затиснута більшовиками, поляками і денікінцями в «трикутник смерті» на західних українських землях, зазнала жорстокого фіаско. Але повстанці цього не знали, навпаки, до них доходили чутки, що Петлюра б’є ворогів і скоро з’єднається з повстанцями Катеринославщини. З уст до уст ходили радісні чутки: «Знаменку зайняли», «Симон різдвує в Знаменці», «Симон Новий рік зустрічає в Чорнім лісі». Та нова — червона — реальність швидко змінила радісні передчуття на глибоку депресію.

«Козаки ходили засмучені й невеселі… Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо». До того ж закружляли нові чутки — люди казали, що «червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях — усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати».

Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: «Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт».

«Здати зброю — ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо», — чулося скрізь. Адже без зброї козак — вже не козак. Кожен розумів: «Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!»

Після довгих вагань вирішили розійтися по хатах зі зброєю. Щоб приховати цей намір, організовано, загоном, пішли ніби в напрямку «на Ялисовет», а тоді повернулись. Пустили чутку: «Хотіли прорватись до Петлюри, але червоні по дорозі обеззброїли». Таким чином ніби обдурили й червоне командування, й населення. Зброю пізніше групи козаків розвозили по селах.

Старшини, на чолі з кошовим Михайлом Малашком, повели переговори з червоними. Врешті домовилися: колишнім повстанським загонам Катеринославського коша вільнокозацьких військ було дозволено створити 4-ту Українську окрему бригаду при 45-й совєтській дивізії. Повстанці не мали ілюзій стосовно намірів більшовиків, тому й прагнули зорганізувати в запіллі Красної армії українську військову одиницю, «озброїти її за рахунок червоних і прорватися після з нею до осередку збройного українського руху». Отак углибині Верхньодніпровського повіту почали збиратися частини 4-ї Окремої бригади, яку червоні зі скреготом зубів звали «петлюрівською».

Катеринославський полк, який зібрався в м. Катеринославі, червоні швидко вислали на фронт, а Верхньодніпровський і Веселотернівський (Тернівський) полки залишилися у Верхньодніпровському повіті. «Почалася гра в кота та мишку. Коли червоні здибали невелику частину повстанців — роззброювали, коли повстанці здибали окремі невеликі частини червоних — знищували до єдиного чоловіка».

Селяни допомагали повстанцям як могли: діставали зброю, набої, знищували поодиноких червоноармійців, які відбилися від своїх частин.

Ця небезпечна «гра» продовжувалась до кінця лютого 1920 року. Тоді командира 4-ї Окремої бригади Михайла Малашка викликали до штабу 45-ї дивізії в Олександрію. Попри вагання, він поїхав. І даремно — там його заарештували й під охороною повезли до Катеринослава. По дорозі в с. Михайлівці наскочили повстанці й звільнили свого отамана. Не встиг кошовий прибути до Софіївки, як надійшла звістка, що в Саксагані червоні заарештували начальника штабу. Негайно подався туди відділ повстанської кінноти і після короткого бою привіз начальника штабу.

Кіш почав стягуватися до Софіївки — рідного села отаманів Малашка та Трифона Гладченка. Після короткої суперечки на нараді старшина коша вирішила одверто виступити до бою з червоними. Вирішили, що Верхньодніпровський полк займе Долгінцеве й Кривий Ріг, а Михайлівська сотня з Тернівським полком (який складався з 120 вершників і кулемета) піде на Верхньодніпровськ, де, за даними, була невелика охорона й де, таким чином, можна було дістати кулемети та набої, яких гостро бракувало. Довідались і про те, що у Верхньодніпровську мусив 6 березня розпочатися повітовий комуністичний з’їзд.

Поруч з Андрієм Гулим-Гуленком одним із найвизначніших організаторів повстанського руху на Катеринославщині був Михайло Малашко. Народився він 1882 року в с. Софіївка Криворізького повіту. За професією — фельдшер. Військовий чин мав найнижчий — єфрейтор. Та, як видно, мав він інші переваги, бо невдовзі після Лютневої революції його обрали до Всеукраїнської ради військових депутатів. Відповідно він став членом Центральної Ради.