Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” — родимі.

— А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і поетом, — кепкує з мого інтересу мама.

— А шо ліпше? — стараюся попасти у тон.

— Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.

І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...

У народі кажуть: чоловіка або челєдину пізнати, котре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.

— Чисто знати не мож — хто упир або відьма, — перечить мама. — Тому кождий, хто входить у хату, а найде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.

— А в неї направду є хвіст?

— Кажуть, шо є. Куприк подовжений, єк шпіль веретенний. Грудей нема єк у жінки...

— Може, вона не винна, — жаль мені відьми.

— А ти винна, шо пишеш вірші? — знов удається до глузливого порівняння мама. — Ти також “родима”... Але розумна відьма — тота, шо не хоче зробити зла, єк йде жінков у хату або межи худобу каже: “Тну — не дітну!” Тоді вона не шкідна. А єк мовчит або ще скаже: “їй, ске файне!” — то вже стратит певно ци дитину, ци телє, ци корові манну.

Я вивчала “відьомську науку”, де лиш могла. Її образ не так уже і затаєний, бо ходить межи людьми. І селами мені багато порозказували. А ще ж і спогади з дитинства, коли тато уночі ходив до діда Митуся помагати ловити відьму. Мама, правда, потому сміялася, що то дід був охочий до молодиць та котрась “відьма” д’нему приходила, а баба навмисно наробила “гвавту”, аби ту відогнати... Але я запам’ятала той перший образ — світяще димало пливе по молоці у коморі, а його ловлять гатками... Бо відьма, як лягає спати, тіло лишає у хаті, а душею задкує по світі до коров, до овець, до людей; є відьми і до води. Відьма — кругла душа, як той клубок; вона летить, а крізь неї видно; вона то засвітиться, то затухне — нигає; відьму руками не ймеш; лиш гатками і вкинути у бочку або макітру, тими штанами і накривши.

Відьма, що має хвіст, — родима, вона від молока. А безхвоста — неродима, вона постає з лютої, сварливої жінки (ой стережіться, жіночки, з вашим язичком!) і така головно від людей. Відьма потинає — збавляє маржину, молоко, людей; Від. неї може навіть сад усохнути. Коли хто заріже свиню та кине шерсть на гній, не прикопає добре — нечиста сила ту шерсть зараз повизбирує і нею потинає. Шерсть може кинути у їду, у воду, де худоба п’є, у траву, до керниці... Худобина вип’є, людина умиється або з’їсть — і готова!

Може, мені розказували, але уява малює явну картину з дитинства: загородами, коло ріки, а відтак Базівкою кочєєси кругле, як пухир, такий собі капшук, як у мене, малої був колись із міста балон; то засвітить ясно, як зірниця, то знирне — пропаде. Закочєєси тот капшук до загороди під лежачу корову — виссе манну. Нассеться так, що ледве поковирдається до себе. Манну висипле своїй корові, а сама душа у пухирі зайде ротом у тіло тій відьмі, що собі тихо спить у хаті, коло чоловіка, а він і не знає, що си діє... Кажуть, що один будив жінку, а вона як нежива, то він у страсі перетягнув її другим боком на ліжку — головою до відчиненого вікна; а душа прийшла і не годна була зайти у тіло, так довго побивалася коло ніг — все то вийде надвір, то знов зайде, а дороги у тіло не найти; аж чоловік повернув жінку так, як була, — жінка ожила (душа нарешті відшукала рот і зайшла); тіло аж упріло, зітхнуло тяжко, ледве злучилося з душею...

Бувало, казали так: як є сім дівчат у хаті, а жодного хлопця, то серед них мусить бути відьма. Родима. Але й з кожної дитини може бути відьма: як вродиться та лежить без світла, чорт обмінить — свою дитину покладе, а людську забере; з тої дитини, що біда підкинула, виросте відьма. Одна близька мені жінка вповідала, що вродила дівчинку, минуло пару днів, жінка уснула, чує — її щось душить. Просинається, а на грудях чортеня з ріжками, сміється. Вона мацати коло себе, а дитини нема. Бідна мама перестрашилася, що й крикнути на домашніх не могла; а воно скотилося під бік — і знов дитина, тихо спить, усе, як було уперед, я ту дівчинку добре знаю, вона росла такою енергійною, що родичі водно казали: “Не дитина, а чорт”. Але вона була змалечку побожна; бувало, пастушимо у неділю, а моя товаришка лишить овечки, побіжить до каплиці — притулить свічечку. Так що то все неправда...

А одна богачка мала доньку-одиначку, дуже пещену. Віддала її на друге село. Але прийшов час на злоги, молода проситься у чоловіка: “Я піду до нені, бо дуже боюся!” Чоловік сам боявся, жалів жінку та й відпровадив її до мами. Але додому не пішов, а став у тещі під вікном, бо дуже журився, що буде із жінков. Дивиться — є дитина. Баба взяла щось із полиці, помастила дитину і поклала коло доньки. А сама сіла і убіги пряде навідлів грубо повісмо. Зятеві стало цікаво, що стара робить. Дивиться далі. Теща всукала довгий шнур — дала один кінець доньці, а другий взяла в руки і стала у куті, у кочергах. Заклала два пальці у рот та як фівкне! А дитинка схопилася — і ну бігом по шнурі до