Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

був перший натиск урагану, який розметав сотні будинків, повивертав з корінням безліч дерев. Ще страшнішим здавався наступ громовиць. Але найнебезпечнішою була вода. Шалений вітер перепинив Атаску в ущелині перед гирлом і погнав її назад. Кам'янисті узгір'я скерували потоки в долину. А над нею періщила така злива, що човни наливало вщерть за кілька хвилин.

Від води захищатися важко — від неї треба тікати. Але тікати з Сан-Клея було вже пізно: вода перетнула всі шляхи, оточила приречених і безперервно піднімалася все вище й вище. Люди видиралися на дахи, на дерева і не знали, що це не врятує їх, бо дощ литиме понад три доби і вся долина перетвориться на шалену річку.

Професор Ейр Літтл міг би пишатись: його вчення про критичні точки підтвердилося блискуче. Вибуху однієї атомної бомби вистачило, щоб змінити весь хід атмосферних процесів у місці зародження циклону, скерувати вітер і воду далеко від того місця, на яке вони мали обрушитись. Але не давав втіхи такий успіх: Сан-Клей гинув, гинули люди. І коли б не втручання професора Літтла, коли б старий не приїхав у містечко завчасно, кількість жертв була б набагато більшою.

Сигнал лиха, переданий службовими лініями зв'язку, спричинився тільки до того, що більшість урядовців чкурнули з містечка, лишивши його напризволяще. Професорові довелося самочинно взяти на себе обов'язки мера і начальника поліцейського комісаріату. Він наказав поліцаям зупиняти машини, викидати геть вантаж і садовити людей. За його розпорядженням в порту було розкрито склеп торговельної фірми «Байєрс і К°» і забрано звідти та роздано населенню кілька тисяч рятувальних поясів. Нещасні вдерлися до старовинного замка, який належав містерові Кейз-Олу. Тільки ця, оточена товстелезними мурами, споруда на високому горбі й могла захистити людей від розбурханої стихії.

Літтлу скорялись усі. Ним керував одчай, несамовите бажання хоч якось спокутувати власну провину, а для людей, що розгубились і втратили надію на порятунок, така рішучість та наполегливість були свідоцтвом мужності, яка підтримує й надихає.

Рефрижератор добрався до рятівного горба глупої ночі. Вітер ущух, зате дощ періщив без упину. Вода залила всі вулиці й поступово підповзала до замка містера Кейз-Ола. Але його товсті мури могли витримати який завгодно натиск хвиль. Треба було спішно насипати дамбу тільки перед головною брамою та ще в кількох місцях.

Не питаючи про згоду, новоприбулих негайно мобілізували на цю роботу. Лише через кілька годин, коли небезпека була усунена, люди дозволили собі відпочити.

Розвиднялось. Власне, за годинником ранок настав уже давно, але сонячне світло не могло прорватися крізь суцільну запону хмар та дощу. Тільки й того, що імла посвітлішала, стала попелястою. В цьому примарному освітленні старовинна фортеця проступала химерним масивом, прямовисною скелею, яка, здавалось, ось-ось упаде та й розкриє ще ширший отвір у небі, повному води.

В замку містера Кейз-Ола, в тих заповітних покоях, куди не ступала нога жодного сан-клейця, зараз було повно людей. Забиті були горище й льохи, комірчини й стайні. А ті, хто не потовпився під дах, стояли на подвір'ї по коліна в воді.

Наступного дня, коли злива почала вщухати, професор разом з Тессі виїхали у Дайлерстоун катером.

Вчені протестують!

Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди, коли йдеться про життя та смерть. В однім строю стояли чоловіки й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Нема сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали б проти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому згадувала Тессі оту жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь, що розплескалась і нібито зникла без сліду. Але коли вслід за цією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна — справдиться прислів'я, що вода камінь довбе. Треба тільки знати, як та куди скеровувати оті краплинки. А це й допоможе зробити таємничий Комітет Захисту Миру.

Отак замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулась, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка»… і її очі стрілися з очима Люстіга. Білявий шофер сидів у старій машині і жував бутерброд.

«Мабуть, побачив мою рожеву «Ластівку» та й зупинився поруч», — подумала дівчина і вже хотіла підійти. Але відразу ж і змінила намір: юнак може подумати про неї казна-що.

Оці роздуми тривали хіба кілька секунд. Потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже зробила крок, коли раптом почулося тихе:

— Тессі!

— Ну? — кинула холодно.

— «Мене не впізнають!» — сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди!

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор?! — Тессі охоче підхопила іронічний тон бесіди, щоб приховати своє збентеження.

— Я чекаю вас понад вісім годин.

— Дуже мило! — вона підійшла, сперлася на машину. — А де квіти?

— Зів'яли. Довелося викинути.

— То, мабуть, треба купити ще.

— Я теж такої думки. Прошу, сідайте до моєї карети, та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано промовила Тессі, ніби й справді збиралася поїхати.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг одчинив дверцята своєї машини, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала дівчина вже серйозно. — На добраніч!

— Стривайте… Пам'ятаєте: «Завертай! Став поперек дороги!» Хіба я тоді не виконав ваше прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — він похмурнів, зітхнув і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете вбити того, хто склав брехливий прогноз?.. Ви помилилися, сер: я не