Читати книгу - "Із медом полин"

Валька перебігла очима по кімнаті. Залою ніхто її зроду-віку не називав, тому для всіх вона спрадавна була просто велика. З-попід стелі визирали вишиті гладдю диво-картини, що стелилися рівненькими рядочками, наче розвішані на подвір’ї випрані проти Великодня барвисті пошиванки. На них красувалися фіолетові айстри, жаріли чорноокі маки й розкошували серед золота пшеничного поля улюблені Даринині квіти – волошки. Крім цього, з кожного кутка тих картин виглядали застромлені за рами чорно-білі й кольорові світлини, з яких усміхалися всі Даринині діти та внуки. Аби завше вони коло неї були, аби щодня їх бачити…

Невисокі стіни були прикрашені власноруч тканими, у всілякі ромби килимами, що завше вабили око незбагненністю, над кожним килимом – пара святих образків, покритих, наче жіноча голова хусткою під час молитви, чистісінькими й накрохмаленими вишитими рушниками. Долі лежали домоткані рядна й ходники,[68] як любила казати на них баба Дарина, – вони завжди напрочуд грайливо лоскотали Валині босі ноги.

Тим часом меблі тут стояли громіздкі й сучасні. Великий диван з вигíдною округлою спинкою, два глибоких комфортних крісла з бильцями, як у королів (то слова баби Дарини), еластичні подушки, м’які пуфи… Ці всі панськовиті конструкції та елегантні декорації аж ніяк не пасували до сільських, простацьких, створених власноруч хатніх прикрас. Але так захотіли її діти. То вони подбали про нові меблі для любої неньки. Ну й нехай. Аби не зачіпали дорогих її серцю речей. Вони вікуватимуть у хаті, поки житиме й сама. А там… То вже од дітей-онуків залежить: викинуть батьківське-дідівське збіжжя чи зберігатимуть його.

Нині Валька згадала, що в дитинстві їм, малим і неохайним, бабуся мало коли дозволяла гратися у великій кімнаті, де розкішними меблями й не пахло, а стояли ліжка з залізними бильцями та тверді табурети. Однак і тоді вельми вже страхалася старенька, що верткі шибайголови порушать отой затишок багаторічний, нашкодять її ходникам різнобарвним, позламують пишні квітучі стебла доглянутих вазонів. Тому й хотілося малим якнайчастіше в тій хаті тулитися, бо, здавалося, ніде більше немає такого затишку, такої чепурної й незвичайної хатньої оздоби, як у їхньої бабусі…

На м’якому кріслі лежала Максимкова сумка-ведмедик і його улюблена іграшка – лялька-мотанка. Вона була геть не схожа на тих манюніх барвистих лялечок, що їх продають на обласних мистецьких виставках і в колоритних крамницях. Про них кажуть ще: «Добро привертають, а зло відганяють». Валька згадала, як у коридорах їхньої бібліотеки організували були виставку народних іграшок, куди завітала старенька майстриня. Вона цілими днями сиділа на низенькому ослінчику й проводила майстер-класи для охочих навчитися робити ляльок-мотанок. Тоді дітвора не покидала бібліотеки, все гніздилася коло старенької, слухала її тихомирну гутірку і вправно намагалася теребити пальчиками так, як те робила мисткиня.

– Уже двадцять п’ять літ я роблю ляльки-мотанки з ниток та латок, які потім звиваю й зав’язую вузликами, – ділилася секретами вбрана у вишиванку старенька. – На обличчі творю хрестика, щоб у ляльку не вселився злий дух. Тоді вона стає оберегом. Таку вузликову ляльку-мотанку мати дарує доньці, щоб та народила здорову дитинку. А коли на світ з’явиться нове життя, треба повернути ляльку тричі проти годинникової стрілки, проказавши: «Відвернися злом, повернися добром», – і покласти в колиску, де спить дитинка. Ця лялька охоронятиме її сон. Донька має шанувати цей оберіг, а через роки подарувати вже своїм дітям. Так він житиме серед цілих поколінь.

Бабуся повідала ще один секрет. Мовляв, це тому вам, діти, хоч і маєте безліч іграшок, так хочеться, аби мами з татами купили народну й на перше око непоказну лялечку, бо тільки малеча може відрізнити справжнє й живе від недоброго та мертвого. До того ж лише в народну іграшку закладено позитивну енергію. Часто діткам такі забавки виготовляють самі батьки, тому зрозуміло, що йдеться про добро, любов і тепло. Не візьметься творити мотанки недобра, зі злом у серці, людина… А коли дитина бавитиметься цією іграшкою, то забуватиме про агресію, жорстокість, ба навіть непослух…

Максимкова лялька-мотанка була особлива. По-перше, значно більшою за магазинні, тож здавалася достеменним немовлям, що його треба по-дорослому доглядати. А по-друге, без хреста на личку та жодного вузлика. Такі забавки баба Дарина робила своїми проворними руками всім онукам, тільки-но просили. Аби хустки були. А їх вона мала вдостачу.

З них скручувала такий собі кокон на півліктя, неодмінно з ясною поверхнею й без узорів. А далі обмотувала його, неначе сповивачем, кольоровим платком, щоб підкреслити світле личко. Було, малою Валька домальовувала на верчику фломастером очі, носа, рота. Звісно, хустку псувала, однак бабуся за це не сварила… Тому й Максимків «синочок» сміявся тепер до неї ледь помітними рисами обличчя.

«Чому мій хлопчик, маючи змогу відвідати різноманітні цікаві місця в рідному місті, завше з великою охотою спішить до бабусі в село? – не раз питала себе Валька. – І що то за магія така, що в бабусиних руках у сина десь і плач дівається?…»

«Певно, то все досвід, – подумала, – мудрість, що знає, де те підводне каміння, куди й на якій глибині треба йти, щоб його оминути… До того ж бабуся таки ніжніша за мене, – визнала свій запальний характер Валя. – Вона випромінює спокій, все робить без поспіху, по-філософськи, тому діти й горнуться до її тепла», – виснувала.

Валька поклала ляльку до сумки-ведмедика й узяла до рук невеличку фотокартку, що стояла за склом старого, як і вся хатня оздоба, серванта. На тому фото баба Дарина була замотана у жовту квітасту хустину, з-під якої визирало її засмагле й таке осонцене миловидне обличчя. Кругом неї тулилися внуки та правнуки. Валька ніжно поцілувала стареньку на світлині.

– Як же я житиму, бабусю, коли вас не стане?! – мовила подумки й незчулася, як щоками покотилися сльози. – Як же буду без ваших порад, без вашої ніжності, добродушності?… Якби не ви, дорогенька, навіть не знаю, що зі мною було б тепер, – шморгнула носом.

В очах постала днина, коли