Читати книгу - "Малий апокаліпсис"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я бачила тебе недавно на вулиці, — сказала Лідка, яку колись я тягав по всіляких повітових готелях.
— Так, іноді я ходжу по вулицях.
З мороку виринає обличчя Касі.
— Чому ти ховаєшся в кутку? Ходи до нас. Дамо тобі гарячу картоплину.
Ця Кася мала такий апетит, що замалим не загнала мене в безсилля.
Завжди їй було мало. Люди, я справді кохав її, бо сентиментальний і підлеглий інстинктам природи. І нічого осудливого немає в цих проблисках моєї засоромленої пам’яті. Просто життя було життям.
— Може, поспіваємо? — пропонує Оля, що мала золоте волосся й чорне хутерко.
Я закрив повіки, аби вже нічого не згадувати.
— Здуріла. Відразу ж Примчить міліція. Сьогодні не можна співати просто так.
На щастя, вітер дедалі частіше зазирає до цього міні-саду. Шелестить деревами так, наче вони справжні, відриває листочки й несе їх у бік тьмяно освітленого вокзалу.
— Маєш якусь дівчину? — спитала Рися, про яку краще не згадувати.
— Дай спокій! — відповів я. — Надходить страшна ніч.
Вона схилилася й поцілувала мене коло вуха.
— Я дуже тебе кохала.
— І я тебе.
— Ти це сказав якось так банально.
З неприємної ситуації мене порятував Тадзьо. П’є на брудершафт із Люциною. Вони цілуються стримано, але я вже нічому не вірю.
— Ти якось мені снився, — крикнула з того боку вогнища Кася.
— Ого, і в якій ситуації? — запитує котрась.
— А не скажу, вгадайте.
— Дівчата, за ваше здоров’я! — підняв я недопиту склянку.
— Він хитрує. Долийте йому, баби.
— Справді, єдиний наш мужчина.
— А я? — втручається знахабнілий Тадзьо.
— Ти ще молодий. Сиди тихо.
— Я молодий? Я вам зараз покажу!
З темряви вийшла Ганя, яка через мене хотіла покінчити з собою. Така ж таємнича та істерична, як і тоді.
— Гей, — вітається зі мною.
— Гей.
— Здається, ти зробив кар’єру. Люди по закладах шепочуться про тебе під час перерви на сніданок.
— Може, плутають мене з кимось іншим.
— Ти завше вдавав скромного.
— Дай спокій.
— Боїшся спогадів. Ну, знайди в собі сміливість сказати: геть, стара бабо.
— Чудово виглядаєш, слово честі.
— Ти завше був свинею, але я люблю тебе.
Мені стало жарко, забракло повітря, хоч вітер приносив тонни життєдайного озону.
— Може, зіграємо на нього? — трохи заголосно пропонує Кася.
Я свердлив поглядом темінь, аби переконатися, що нас ніхто не підслуховує. Але місто дрімало, святково підпиле. Коли стихав вітер, од Вісли долітав слабенький, анемічний голос оркестрів, які з естрад розважали волоцюг і лунатиків. З вежі палацу раптом відламався шмат пісковика, який обірвав гірлянду електричних лампочок. Це був знак, що змінюється погода.
Котрась із моїх колишніх дівчат кинула картоплиною. Перекидаю з долоні на долоню недопечену бульбу з ракоподібними наростами. Вітчизняна. Моїм дівчатам несолодко ведеться.
— То як? Зіграємо на цього єдиного мужчину?
— Але в що?
— Шкода зусиль.
— Може, у пляшечку?
— Я відмовляюся.
— А я беру його без пляшки.
— Дулі з маком. Чому ти?
— Ну, то граймо.
— Тадзю, знайди пляшку.
— Навіть не подумаю. На мене теж можна грати. Маю свої роки.
— Не сміши мене.
— Де ж та пляшка?
— Почекайте, треба спитати в нього. Може, він сам вибере котрусь із нас.
— Він не вибере. Несміливий. Нерішучий.
— А звідки ти так добре його знаєш?
— Мені розказувала подруга.
— Не дурійте, Люцина плаче.
— Не плаче, просто їй попіл в око попав.
— Ну, то що, граємо? Боже, як нудно!
— У мене теж був тяжкий день.
— Дедалі тяжче жити.
— Зранку я подивилася в дзеркало.
— Краще не дивитися.
— Ох, де наші хлопці!
— Це вже минуло, пропало.
— Чому? Я почуваюся молодою.
— А Геня має тридцятирічного.
— Я вже не маю сили.
— Перестаньте. Досить цих нарікань. Вип’ємо, дівчата.
— За нашу молодість.
— Але ж ми молоді.
— Чого, дурна, ревеш?
— А ти чого гарчиш?
— У мене туш потекла на віях.
— А в мене все потекло.
— То граємо на нього?
— Протестую. Чого це ми, баби, повинні грати на приблуду? Проминув нас і йшов далі. Дурна Люцина побігла за ним.
— Казик його любив.
— Я його теж любила.
— Дивно, але я теж.
— Неможливо, що ви говорите?
— Може, скажеш, що ти ні? Усе місто пліткувало.
— Він добра штучка!
— Так, добрий свинтус.
— З однією кінчав, з іншою починав.
— З двома відразу романи крутив. Що вже я, дурна, наплакалася!
— Знаєте що, дамо йому по шиї!
— За нашу і вашу кривду.
Декілька з них уже нетвердо підвелися на ноги. Рена виламувала гілку з усохлої яблуні.
— За яку кривду? — спитав я, встаючи з каменя. — Дівчата, я ж старався. Хотів кохати вас, як ніхто на світі. Може, коли б не ви, нині я був би Шекспіром. Так, це правда. Заради вас я змарнував півжиття.
— Безсоромний.
— Ще й докоряє нам.
— Ну,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малий апокаліпсис», після закриття браузера.