Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

— Ні, ні, — гаряче перервав його Майвальд, перейшовши на «ти», — ми з тобою, друже, не тільки не різні, а, навпаки, — однодумці ми! І ворог у нас один і той же: фашизм!

Моряк не одразу відповів: наче горло щось перехопило йому.

— Якщо так, — сказав по паузі тихо, — тоді я назавжди ваш, йтиму з вами, як друг і брат!

Альфред Майвальд засяяв широкою посмішкою, йому хотілося по-братньому обняти земляка. «Це той, — подумав він, — з яким сміливо можна йти в будь-яку розвідку».

— Молодець, Павле! — сказав Майвальд, потискуючи йому руку. — Зараз, друже, ні про що не питай. Тобі вже треба йти, я довгенько тебе затримав. Коли поцікавиться комендант, його заступник чи хто інший, скажи, що інспектору потрібні робітники високої кваліфікації, просив виявляти добрих слюсарів, токарів тощо. І до скорого побачення!..

З воріт заводу виповзали камуфльовані жовтими й сіро-зеленими смугами броньовані чудовиська. Це нова марка важких танків «панцер-тигрів».

Винахідники назвали своє створіння броньованим тигром. Вони були впевнені, що екіпаж, сидячи всередині рухомої фортеці, відчуватиме себе в повній безпеці, бо будь-які снаряди, вдарившись об двохсотміліметрову броню, відскакуватимуть од неї, як горох од стіни.

Самовпевнені гітлерівські стратеги покладали на «тигрів» велику надію і кидали на східний фронт.

Група антифашистського опору на заводі знала, яку грізну силу становлять нові танки, і всіляко перешкоджала виробництву, виводила з ладу автоматику, псувала верстати. У липні з конвейєра складального цеху щодоби виходило по дванадцять «тигрів», а в кінці серпня випуск їх скоротився до восьми. Диверсії одна за одною виникали то в рамно-пресовому, то в складальному цехах. Іноді в мастильний матеріал потрапляли домішки піску або дрібної залізної стружки, й тоді «тигрів» прямо з полігону волокли потужними тягачами на ремонт.

Різке скорочення випуску заводом «тигрів» викликало тривогу у керівництва підприємства і гестапівців. Таємні агенти почали дошукуватися причин диверсій. Заарештували кількох робітників із складального цеху.

На зустрічі, яка відбулася в будинку батьків Ернста Фрейліха, невеличкий осередок бойових антифашистів наполягав на тому, щоб перейти до більш активних і масштабніших дій.

— Полювання на броньованих «звірів», — доповідав Майвальд, — іде вже у всіх цехах. Але постріли «мисливців», здається мені, ще надто розпорошені й не досить влучні. Я людина військова, і відчуваю, що проти «панцер-тигрів» необхідні більш концентровані залпи.

— Так, — погодився Фішер, — завдати б такої шкоди, щоб зупинилося все виробництво. А що коли підстанцію вивести з ладу?

— Ого! — вигукнув Майвальд. — Одним ударом можна вбити двадцять п’ять — тридцять «тигрів».

— Як же це? — запалився Міллер.

— А так — щонайменше два — три дні завод не даватиме жодного танка. Тільки ж той об’єкт, мабуть, пильно охороняється.

— Покладіть це завдання на мене, — одразу підняв руку Отто Міллер.

Фішер поглянув на добровольця. Він знає відчайдушний ха-тер цієї сміливої і відданої людини, яка може піти у вогонь і воду. Міллер не раз уже доводив свою вірність справі антифашистського опору. Але треба, щоб хтось був з ним і стримував його надмірний запал.

— Одному не можна, — покрутив головою Фішер. — Треба удвох, або навіть утрьох.

— Я піду, — зголосився майстер цеху Ернст Фрейліх.

Услід за ним попросився слюсар складального цеху Фріц Браун.

Це вже те, що треба. Фрейліх людина поміркована і не кинеться сторчголов.

— Гаразд, — кивнув Фішер, задоволений ентузіазмом товаришів. — Будьте напоготові.

План диверсії на заводській підстанції визрівав не так швидко. Щоб діяти напевне, треба було побувати на місці, на власні очі побачити найбільш уразливі вузли, під які доцільніше закласти вибухівку.

Але туди не кожен може проникнути і не в будь-який час; треба мати для того якийсь привід. Тож всю турботу взяв на себе сам Фішер. Як інженер-електрик, що відповідає за роботу енергетичної системи на заводі, він показав диверсантам все на кресленнях.

— Головне — трансформатори, — роз’яснював інженер і показав лінійкою на перший і другий.

Але треба було знати й систему охорони об’єкта. А щоб вивчити її, необхідно побувати на місці. Інакше можна провалити все діло. І це також міг зробити тільки Фішер. За кілька днів до призначеної операції він обійшов усю підстанцію, перевірив роботу трансформаторів і водночас ознайомився з розкладом зміни вартових.

Коли все було підготовлено, Рудольф Фішер ще раз показав Фрейліху і Міллеру на плані підстанції обидва трансформатори, під які саме й треба закласти пекельні машини, які вони, майстри вищого класу, самі виготовили.

І от настала ніч. Тривожна. Ернст Фрейліх і Отто Міллер пішли на завдання. Про це знали, крім них, тільки Фішер та Майвальд, які також не спали. Хвилювалися: а чи все буде так, як задумано, чи не потраплять сміливці до гестапо? Тоді кінець.

Час ішов, здавалося, надто швидко. А вибухів усе не чути. Над підстанцією раз у раз здіймались яскраві ракети, освітлювали все довкола. Фрейліх стримував гарячкуватого Міллера, не бажаючи ризикувати своїм життям і усією організацією антифашистського опору.

— Ні в якому разі, — переконував Фрейліх Міллера. — Ми не встигнемо й через паркан пролізти, як нас накриють. Уся територія підстанції, бач, так освітлюється, що навіть видно, як пацюки бігають.

Так минуло кілька тривожних ночей. І підпільники знову вийшли на завдання. Залягли біля густої живої огорожі із шипшини й чатують. Охорона посилає в небо ракети. Уже не тільки нестримний, запальний Міллер, а й поміркований Фрейліх втрачає надію на удачу.