Читати книгу - "Галка"

— Однак і слух у тебе, — завважив хтось.

— Слух радиста, — піддакнув Короп. — Чує моє серце: сюди прийде полк карателів.

— А може, дивізія, — уточнив Орел.

— Не смішно, — буркнув Короп.

А Галка тим часом уже вистукував на ключі, користуючись антенами, які викликали сміх і подив. В обидва гнізда він устромив кінці нерозмотаних з дощечки антен.

— Та ти що? — готовий вилаяти Галку командир.

Однак радист підняв руку: не заважайте. І Кудрявий угамував гнів. Він навіть став благати всіх апостолів, щоб допомогли Галці таки довести своє, щоб його почули на, ось таких химерних антенах. Скільки школярства було в цьому досліді! Однак Кудрявому хотілося вірити, що цей хлопець недарма у школі студіював фізику і був чемпіоном з шахів, нехай і випадково, як признався сам Галка, бо був інший гравець, у якого Галка вигравав надто рідко, але який програвав випадково, зловивши гаву, якомусь іншому й слабкому шахістові. Кудрявий до війни закінчив дворічний учительський інститут. В школі і в інституті поважав хлопців, що були здатні до самостійного мислення.

Такої здатності у людини не треба глушити й на війні, навіть коли вона рядовий солдат. З цим зараз мало хто рахується серед командирів, пов'язуючи таке «самостійне мислення» з неслухняністю, яка може привести до нещастя у той момент, коли треба буде підкорятися єдиній волі командира. Саме заради цього в роки війни скільки вийшло наказів про командирське єдиноначальство, про те, що наказ командира — закон для підлеглого. Але Кудрявий був переконаний: сила армії не у козирянні, а в тім, щоб виконувати свою роботу осмислено, свідомо, з урахуванням плюсів і мінусів своїх особисто і попередників чи сусідів по роботі.

«Нехай робить, як знає, цей неслух!» — подумки сказав Кудрявий, проймаючись до Галки повагою вже тому, що на такі експерименти здатний, можливо, він один з кількох десятків радистів. Урешті, може, професія радиста у нього є покликанням. Те, що Галка зараз робить із-за своєї упертості, має підстави.

— Нехай робить! — повторив уголос Кудрявий, звернувшись до парашутистів. — Почекаємо…

І це — чекання для Галки, якого ніколи ще не зазнавав.

Хвилина чекання у Галки особлива, як у гравця в шахи, котрий відчував, що в цій заплутаній ситуації є вихід, а ось якими саме ходами треба діяти, не знає. Не знайде той хід — програє, та ще й осміють його. Знайде, виграє — утвердить себе як радиста групи, з яким можна йти на серйозні завдання.

«Таки, мабуть, я сів у калюжу! Не варто було афішувати свою затію. Але ж треба спробувати! Заради діла, а не в ім'я спортивного інтересу!» Галка журив себе і водночас заспокоював. Тут же пригадав: «Лейтенант Петро у землянці жде моїх трьох пострілів, якщо вийде по-моєму. Він вірить. Жде цих пострілів, як ліків для своїх ран. Скоріше б Петю відряджали в госпіталь! Скоріше б сюди приходила наша армія… Прокляття! То дайте відповідь, хоча б заради Петра! Ну, класні оператори! Розвішали там свої вуха!»

Та він зараз не розумів, що думка, як і радіохвиля, блискавкою спалахує у голові. Адже відколи востаннє вистукав свій позивний, минуло кільканадцять секунд. А йому на морозі було вже жарко. Скинув навіть шапку, ні на що не надіючись. «Мабуть, я не правий? Та й чому це донині ніхто із спеців не довів, що можна працювати на віддалі триста і більше кілометрів з мізерними антенами?» Не підводив голови, боявся зустрітися з очима Кудрявого і товаришів по групі.

Раптом на приймальній хвилі ніби загуло, як це буває, коли вмикається потужна радіостанція, а потім… Потім несміливо, як і п'ять хвилин тому, хрипко просигналило три латинські літери, які були позивним Центру.

Так. Цього разу Центр його теж почув, але тільки на три бали з мінусом. Двадцять хвилин тому на три з плюсом. Різниця невелика. Галка передав навушники Кудрявому.

Той здивовано, з хвилюванням запитав:

— Вони?

— Так.

— А як тебе чують?

— На три з мінусом… Та що той мінус значить у переповненому сигналами ефірі? В цю мить з мінусом, в іншу з плюсом! Головне, я зможу передавати радіограми з луків, з боліт, а не з пагорбів і ось з такими антенами! Могорич, Кудрявий! — збуджено заговорив Галка.

Галка не встиг застебнути пряжки на упаковці рації, як до парашутистів підійшов у бойовій екіпіровці командир партизанського полку і сказав:

— Німці ідуть цепом. З того боку, звідки прийшли ви, — показав на Сокола й Івана, — з нашими. Забажалося їм розгромити ваш десант. Дві наших роти вже зайняли оборону. Не турбуйтеся. Впораємося без вас. Ті сволочі зовсім глузду позбулися і йдуть на рожон. Їм і невтямки, що у нас тут і блокгаузи, і дзоти, і окопи — справжня лінія «Мажіно». Я служив начальником застави і знаю, як треба утримати оборону не лише проти регулярних військ, а й проти «котів» і карателів! — Він зиркнув на сонце. — За годинку вечорітиме, а вечір, ніч — наші союзники!

— У нас же автомати! Підемо. Хіба що радистів залишимо! — рішуче сказав Сокіл.

— Я тут командир! І нікуди ви не підете! Скінчиться бій, і Кудрявий врочисто передасть секретареві Псковського райкому партії пакет від секретаря ЦК ВКП(б) товариша Жданова й командуючого генерала Говорова про нагородження нас, партизанів, серед яких будуть імена бійців і командирів, які зараз битимуться з карателями. Всі люди знають, з чим ви прилетіли сюди, і стоятимуть, як леви. А зараз я піду на командний пункт…

Командир полку ще підняв обидві руки, ніби стримував натовп, і сказав Кудрявому:

— Ви ж наші гості.