read-books.club » Дитячі книги » Північ над Санктафраксом 📚 - Українською

Читати книгу - "Північ над Санктафраксом"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Північ над Санктафраксом" автора Пол Стюарт. Жанр книги: Дитячі книги / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 56 57 58 ... 73
Перейти на сторінку:
хижі зі світляку, такій самій, як оті… Ну, та годі! — Живчик, здається, починав опановувати собою. — Від мене ні на крок. Якщо нас спинять, говоритиму я. Лісові тролі можуть бути дуже підозріливі до непроханих гостей, а надто при такій невеселій оказії.

Вони стояли на краю галявини, над якою нависало могутнє сон-дерево з коконом помагай-біди у вітах. У таких коконах, звідки вилуплювалися величезні помагай-біди, жили сільські мудреці — зазвичай ельфи-дубовики. Вони спали в теплих пахучих коконах, і могли бачити ті самі сни, що й мандровані помагай-біди в далеких краях.

Здавалося, що всі до одного осадчі висипали на галявину, кожен із палаючим смолоскипом у руці, і з’юрмилися навколо сон-дерева. Музика лунала з середини натовпу, з-під самісінького кокона.

Коли Живчик із товаришами ступили крок уперед, ритуальна пісня досягла свого апогею — незграйне, невтішне, дедалі верескучіше голосіння. Живчик спинився. Він стояв перед численними шерегами лісових тролів, повернутих до нього спинами, з похиленими головами. Аж ось пісня знагла урвалась. Запала тиша, відтак її порушив чийсь голос. Голос долинав із кокону помагай-біди.

Живчик заціпенів. Він хоч де упізнав би цей густий, тріскучий голос!

— Ні, — пробуркотів він, — не може бути, — він звівся навшпиньки, аби краще бачити понад похиленими головами попереду. У підвішеному коконі помагай-біди, високо в гіллі крислатого сон-дерева, сидів старезний ельф-дубовик. — Жмутобород! — ахнув Живчик.

— Ви його знаєте? — здивувався Кулькап.

— Я… я не вірю своїм очам, — прожебонів Живчик. — Кулькапе, це наче сон. Я справді замкнув коло. Це не просто осада лісових тролів. Це… — він проковтнув болючий клубок, захряслий у горлі. — Це моя осада, Кулькапе. Я повернувся додому!

— З неба ми приходимо і на небо відходимо, — глаголав ельф-дубовик. — Спускаємось і підіймаємось. Цієї ночі ми зібралися тут благати відкрите небо, щоб нічим не обтяжений дух лісового троля міг знову вільно знестися над тілом нашого укоханого Тунтума, батька, друга…

— Тунтум? Він сказав Тунтум? Ні, не може цього бути! — зойкнув Живчик.

Обкрутившись на місці, тролі побачили, як до них женеться хтось високий, довготелесий, зі скуйовдженим чубом і в кошлатій камізельці. Роз’юшені його впадом, а все ж надто боязкі, аби якось приструнити незнайомця з диким поглядом, вони розступилися, даючи йому дорогу.

Живчик спинився біля сон-дерева, під самісіньким коконом. Просто нього стояла родина небіжчика. Згуртовані спільним горем, всі як один повернулися і сердито зирнули в обличчя непроханому зайді. Живчик не міг у це повірити, але він справді знав їх усіх — Глянцкульку, Щирзело, Тьхупирхала — своїх названих братів та сестру, яких уже й не сподівався колись побачити. Поруч із ними стояла Спелда — менша, ніж він її пам’ятав, — добра лісова трольчиха, яка, знайшовши його в лісі, прийняла і викохувала найду як рідного.

— Матінко, — заридав він і кинувся до неї з розпростертими обіймами.

Спелда з подиву роззявила рота. Очі її скругліли.

— Живчик? — запитала вона, не зводячи погляду з його каптана і заплічних крил — спорядження небесного пірата. — Невже це справді ти?

Живчик кивнув головою, ледве стримуючи сльози, і нагнувшись, узяв її руки в свої.

— Ти повернувся, — прошепотіла Спелда.

Вони довго стояли мовчки — високий молодий небесний пірат і маленька стара лісова трольчиха. Нарешті Спелда відірвалася від нього — Я знаю, ви з ним завжди дивились на речі по-різному, — сказала вона, — але він ніколи не переставав тебе любити, Живчику. — Вона схлипнула і втерла свого м’ясистого носа. — До останнього свого подиху.

Живчик спустив очі на платформу біля своїх ніг, змайстровану зі зв’язаних запахущих колод летючого світляка, — небесний пліт, якого потому, як його запалять, запускають у небо. Його увагу привернув прив’язаний до нього клунок — тіло, загорнуте у покрівець.

— Я можу його побачити? — запитав він.

Спелда кивнула головою. Живчик ступив крок уперед і відгорнув із Тунтумової голови покрівець, зітканий із шовкових ниток лісового павука.

— Він такий утихомирений, — самими губами прошепотів Живчик. — Як помер батько?

— Уві сні, — сказала Спелда. — Хворів кілька місяців. — Вона мужньо усміхнулась. — Він був гідний чоловік і батько…

— Усі ми підвладні часові, — озвався голос угорі над ними. Живчик схилився над Тунтумом, легенько поцілував його в чоло і знову загорнув покрівець.

— Хто запалить пліт небесним вогнем? — запитав ельф-дубовик.

Глянцкулька виступив наперед і вручив Спелді смолоскип. Якусь мить вона дивилась на полум’я, відтак легенько зітхнула і передала смолоскип Живчикові.

— Ти ще не забув слів? — запитала вона.

Живчик кивнув головою. Він узяв зі Спелдиних рук смолоскип і підніс догори. Лісові тролі за його спиною молитовно постулювали перед собою долоні.

— Перший жмут блискавиць тебе породив, о Небесний вогню, — почав Живчик.

— Небесний вогню! — буркотіли решта.

— Небесний вогню, запали погребну варту, вернися знов у відкрите небо, о Небесний вогню!

— Небесний вогню!

Нахилившись, Живчик торкнувся смолоскипом споду небесного плоту. Дерево затріщало, засичало, і за мить усю споруду охопило багряне полум’я.

— Повертайся у відкрите небо, — буркотів Живчик, а палахкотюча платформа перед ними здіймалася все вище й вище. Полум’я ставало дедалі жаркіше, і летючий небесний пліт із дорогоцінною кладдю спочатку шугонув під верховіття, а тоді полинув у безмір відкритого неба. Живчик зорив, як він перетворюється на кулю, на краплинку, на цятку — зорив і не міг відірвати погляду від плоту, який палахкотючою зіркою промчав через усеньке небо і загубився у безкраїй пустці.

— Живчику, хлопче, — почувся голос. — Повернися на землю. І стули свого рота, як не хочеш наковтатися лісової мошви.

Живчик звів очі вгору. З кокону йому всміхалося

1 ... 56 57 58 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Північ над Санктафраксом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Північ над Санктафраксом"