Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

сцені з’явився сам товариш Сталін, який повинен був вислухати пропозицію і потому з легким грузинським акцентом гордо відповісти, що коли буває особливо важко, товариш Сталін поля бою не покидає. Але він іще не встиг нічого вислухати і нічого сказати. Він тільки вийшов на сцену, і публіка забіснувалась. Увесь зал в єдиному пориві зірвався на ноги, глядачі стали бурхливо аплодувати тому, хто вийшов. Сусіди по ложі другого Сталіна позирнули на нього і також зірвалися. Заряджений ними, підвівся і він. У залі розпочалась така овація, що, здавалося, заваляться стіни театру. Пролунали вигуки «Браво!» і «Великому Сталіну ура!». Тут глядачі побачили в ложі другого Сталіна, повернулися до нього, потім знову до того, що на сцені, і знову до того, що в ложі, і так вертілися весь час з істеричними вигуками, і це був стихійний сеанс масової шизофренії.

Потім спектакль продовжився. Сталін ходив по сцені, курив люльку, промовляв щось занудне, літак стояв, даремно очікуючи свого пасажира, ополченці вишиковувалися в черги до військкоматів, потім вони ж із піснею «Вставай, страна огромная» йшли через Красну площу просто на фронт, а товариш Сталін проводжав їх, стоячи на Мавзолеї. Кожну його появу публіка зустрічала бурхливо. Вона зривалась на ноги, вищала, відбивала собі долоні, впадала в істерику, потім поверталась до ложі і переадресовувала свій екстаз в її бік.

Якби показати ту, вже забуту, п’єсу сьогоднішньому глядачеві, то він навряд чи досидів би до середини першої дії. Та й тоді публіка не надто вже на неї товпилася. Однак присутність на спектаклі одразу двох Сталіних, справжнього і того, що грав роль справжнього (а хто з них який, публіка, вже нашпигована різними чутками, точно не знала, але в душевному пориві різниці не робила), – ось що стало причиною масового божевілля. Коли той Сталін, що був на сцені, вийшов на неї для проголошення свого останнього монологу, публіка нагородила його черговою порцією бурхливих оплесків і знову повернулася до ложі. Але там уже нікого не було.

Другий Сталін, а потім усі його соратники так тихо покинули ложу, що майже ніхто й не чув. Одяглись у кабінеті директора. Директор з провинною посмішкою запитав:

– Товаришу Сталін, вам не сподобався спектакль?

– Сподобався, – відповів товариш Сталін. – Сподобався, але не дуже.

– А чи не хочете ви, – посміливішав директор, – зробити якісь зауваження виконавцю, товаришу Меловані?

– Ні, – сказав Сталін, – особисто не хочу. А ви йому передайте, що гарно грає. Достовірно. Дуже добре вжився в роль. Так грає, що я й сам не розумію, хто із нас справжній.

Його оточення зайшлось голосним реготом. Він зиркнув на них похмуро, і вони змовкли. Вони зрозуміли, що, хоч він і жартує, настрій у нього такий, що краще триматися подалі.

Настрій у нього й правда був чорніший чорного. По дорозі в Кунцево він увесь час штовхав водія у спину і кричав:

– Жени! Жени! Жени!

Це було дивним. Звичайно він дорожив своїм життям і швидкої їзди не любив. Колишні його проїзди, або, точніше, їх проїзди, обидвох Сталіних, першого і другого, по Москві були нешвидкими, величними й урочистими. Поет Слуцький відобразив їх віршем «Бог ехал в четырех машинах». Зараз машин було набагато більше, бо за чотирма його машинами слідували соратники – кожен з окремою своєю охороною. Шурхотіли шини, завихрювався сухий передвесняний сніг, міліціонери не встигали перекривати світлофори й істерично свистіли в усі свистки.

Він усівся на задньому сидінні, збуджений надзвичайно. Театр спричинив бурю в його душі. Зараз він думав, що здійснив у житті непоправну, фатальну помилку: взявся грати роль, яка йому не під силу і не до душі. Хоча не взятися за цю роль він не міг, йому нав’язав її ця сволота Лаврентій. Але й він сам попервах спокусився. Чи вистачить таланту зіграти так правдоподібно, щоб ніхто не дізнався і не запідозрив? Вистачило, і це тішило його самолюбство. Зажадав насолодитися владою. Насолодився, упився, але як тільки взяв її на себе, вона звалилась на нього важким, нестерпним тягарем. І з кожним днем давила усе більше. Важка ти, шапко Мономаха! Тепер зрозумів: ні, це не фраза.

Влада його була безмежна. Завиграшки він міг вирішити долю окремих осіб і мільйонів людей, і чим далі, тим більше користувався цією можливістю. Йому це подобалося, і це ж вкидало його в зажуру. Одним словом, натяком, порухом пальця, кивком голови він міг привести в рух мільйонні маси. Будь-якого зі своїх підданих він міг підняти на недосяжну висоту, скинути з неї, нагородити ні за що і ні за що знищити. І він користувався цією можливістю, наче б супроти своєї натури, але все частіше і в усе більших масштабах. Віддалив від себе соратників. Перемішав їх у ЦК з нікому не відомими особами. Поміняв багаторічного начальника своєї охорони, заохотив по всій країні цькування євреїв і намітив на 5 березня їх депортацію. Але чим далі і ширше користувався він своєю владою на зло для людей, тим більше зло відчував на собі. Страх, що за все ним зроблене йому відплатиться, проник в його душу і повністю нею заволодів. Він боявся пострілів з-за рогу, отруєної їжі, суду народів, та й Божого суду не виключав. Цей страх ставав усе нестерпнішим. Він терзав його невпинно вдень і вночі. Уночі, якщо не спав, йому марилось, що хтось безтілесний входить до його кімнати, аби убити, задушити, втопити. А коли спав, то знову ж таки його терзали кошмари, після яких він вставав змучений, пожмаканий і жовтий, з гарячковим блиском в очах і бажанням вирвати комусь печінки.

У цей же час справжній Йосип Віссаріонович Сталін, в черговий раз зігравши самого себе, пішов у гримерку. Дістав із тумбочки почату пляшку і квашений огірок. Налив повний гранчак. Випив, закусив, змив грим, зняв і поклав у ящичок під дзеркалом накладні вуса. Перевдягнувся. Додав іще ковток і, попрощавшись з іншими персонажами спектаклю, пішов угору по вулиці Горького в філософськи піднесеному настрої. Згадував приїзд свого двійника і всієї камарильї, члени якої вважаються вождями, людьми, наділеними великою владою. А насправді вони, як це було дуже помітно збоку, найжалюгідніші і найбезправніші люди. Холуї. Людина, яку вважають їхнім вождем, може будь-кого з них принизити, образити, дати щигля по носі. Будь-кого може ув’язнити, розстріляти чи відправити в табір його дружину. Жодна людина із найпростіших не живе таким жахливим життям, як ці. Вони стоять на трибуні Мавзолею, їх портрети розвішані по всій країні, люди думають, що це вожді,