Читати книгу - "У череві дракона"

вгадати, що не далі, як за тиждень або півтора із почорнілого від тисячолітнього обробітку в’язкого суглинку вистромляться викувані сонцем зелені наконечники стріл, — саме так з’являються на світ шляхетні тюльпани й простацькі півники, мовби з-під землі невгамовні трудівники-гноми вистрелюють їх із туго напнутих луків.

Старезний, майже по вікна вгрузлий у землю будинок — ще, мабуть, із тих, які Бібиков понад сто років тому прирікав на знесення, — був обкопаний неглибокою канавою, щоб снігова й дощова вода менше всмоктувалась вічно вологими стінами. Біля дерев’яного скособоченого ґанку віддзеркалював присмеркове небо схожий на кругле люстро наповнений водою величезний казан, у таких будівельники й шляховики варять гудрон. Двері знадвору оббиті сірою цератою, із дірок вилазить землиста повсть.

Мирон Сидорович, не знайшовши дзвоника, спробував постукати, але звуки вмирали в повстяній оббивці — тоді він із ґанку доп’явся рукою до ромбоподібного вікна (воно також було скособочене) й тихенько постукав у шибку.

За перехрестям потрісканих рам з’явилася сірувата, мовби навіть сріблиста, постать жінки — то була не Клара, бо відразу ж впало в око сиве волосся й ніби вирізьблене з граніту обличчя зовсім іншої конфігурації, ніж у Клари: не округле, а в міру видовжене, з тонким носом і вузькими знебарвленими губами. Кілька секунд, коли за дверима щось грюкало і човгало, були наповнені ваганнями — десь у заглибинах душі Мирон Сидорович помічав таємничий шепіт, мовби якась невідома істота, що ховалася в ньому самому, здирала з його почуттів тонкий флер суто наукової зацікавленості стенограмою, але ж ніяк не особою Клари Петрівни.

Двері відчинила літня жінка, яка щойно визирала із вікна, але за її спиною сяяло своїми небуденними ямочками усміхнене обличчя Клари; було в тому обличчі щось таке, чого Мирон Сидорович раніше не бачив, — те, що не мало назви, а все ж існувало й тягнулося невидимими корінцями у прошарки душі, котрі не підзвітні людині. Може, оте непідзвітне доречно назвати освітленням зсередини, з глибин самої істоти.

— Застудишся, — майже на саме вухо сказала Клара матері, й та одразу ж зникла, мовби розчинившись у просторі. — Прошу вас, Мироне Сидоровичу. Заходьте. Але бережіть ноги, їх у нас можна поламати.

Сходини й підлога в сінях залатані неструганими дошками. Праворуч вгадувалося щось схоже на кухню, бо там стояла газова плита; за всіма іншими ознаками, то був сарайчик для дров, але тепер дрова не потрібні (печі теж опалювалися газом) — і це збільшило корисну площу Клариного житла.

Сім’я Клари Петрівни (вона, мати й молодша сестра) мешкала в одній великій кімнаті, що була там і там вигадливо перегороджена ширмами й шторами, за якими ховалися ліжка. Велика полірована шафа для одягу стояла не під стіною, а виступала своїм вузьким боком на середину кімнати — і це була вісь, довкола якої групувався весь напівганчір’яний інтер’єр. Ближче до вікон лишався вільний простір, де стояв стіл, вкритий білою скатертиною й заставлений тарілками, келихами, двома невеличкими вазочками, в яких синіли проліски. В самому кутку містився школярський письмовий столик — більшого поставити ніде. А поруч з етажеркою, дисонуючи з іншими меблями, займало почесне місце вольтерівське крісло, задраповане чимось схожим на килимок. Грива здогадався, що то було крісло матері, й навідріз відмовився в нього сісти. Висока, струнка для своїх років, справді вся якась сріблиста Юдіф Моріцівна, трохи повагавшись, опустилася в крісло, бо в кімнаті могла рухатися лише одна особа — та, яка виконувала господарські обов’язки. Звісна річ, це була Клара.

— Ну як, легко нас розшукали? — знімаючи полотняний фартушок, що внизу був прикрашений двома великими ромашками, вишитими, мабуть, власноруч, запитала Клара. — Запарканили нас, ще й задраїли, лише залізної колючки не вистачає.

— Ох, Кларо! — докірливо захитала головою Юдіф Моріцівна. — Не лише Бога не варто називати всує. Залізну колючку теж.

— Ти хочеш сказати, що вона належить Божому антиподові?

— Може, й так. Хіба ми знаємо, звідки що береться? Це колись я вірила, що людським розумом можна всього дійти. А тепер бачу, що сила будь-якої проповіді зовсім не в істині. Бо самої істини ніхто не знає.

Мирон Сидорович, вдивляючись в обличчя Клариної матері, подумав про те, що ця жінка замолоду була вельми вродлива. Дочка вдалась не в неї, її не можна назвати вродливою — Клару робить привабливою внутрішнє світло та ще, може, рідкісне багатство міміки, що свідчить про відвертість душі. І не лише про саму відвертість, а й про ту роботу, яка відбувається щохвилини у духовних сферах цієї імпульсивної натури.

Розмова зацікавила Гриву, він, вдивляючись в обличчя Юдіф Моріцівни, запитав:

— А в чому ж сила проповіді?

Літня жінка відповіла стомлено й трохи навіть дратівливо:

— У самовпевненості проповідника. Чим більше категоричності, крутих виразів, навіть лайки на адресу опонента, тим швидше тобі повірять. Більшість людей прагне не знань, а сліпої віри. Так було раніше, так воно й сьогодні. До справжніх знань тягнуться лише одиниці. Людей не можна за це засуджувати. Світ дуже складний, а життя коротке.

Мирон Сидорович зрозумів, що вустами цієї жінки промовляє непересічний життєвий досвід — було щось болісне в її словах, таке, що з’являється тоді, коли помирає одна віра, а інша ще не прийшла на зміну. І навіть невідомо, чи взагалі прийде, — адже ж тепер вона не може народитися із самовпевненості нового проповідника, бо одного разу ошукана душа вже згоріла.

— Не будемо чекати Жанну, — звернулась Клара до матері. — Сама винна, що спізнюється. Сідаймо до столу.

Мирон Сидорович знічено запротестував:

— Навіщо це все, Кларо Петрівно? Я зовсім не розраховував…

— Ото й добре, що не розраховували, — засміялась Клара. — Коли гість на щось розраховує, йому важко догодити.

— Дозвольте вийти хвилин на десять.

Жінки розгублено перезирнулися — вони, мабуть, подумали про ті вигоди, яких не було в квартирі. Тим часом Грива накинув пальто, хутко вийшов з двору, а десь хвилин за двадцять повернувся з пляшкою шампанського і коробкою цукерок.