Читати книгу - "Останній світ"

Зима минала без снігу, не було навіть інею на деревах, а в затишку під мурами та скелями цвіли блідо-жовтим квітом кущі.

Коли минуло зимове сонцестояння і дні знов почали непомітно довшати, рвучкий вітер так торгав віконницями в Коттиній мансарді, що надвірна рама випала з коробки й шибки побилися. Жити в комірчині стало неможливо. Пліснява невтримно наповзала й на пташині зграї, безкрає небо, райські ліси та горбисті рівнини гобеленів і проганяла Котту до сухішої линварні. Отож він постелився серед припалих порохом вірьовок, мотовил та котушок, а горішній поверх полишив шершням та попелясто-бурим турманам, які, приваблені магічною силою битого скла та порожніх зіниць вікон, заселяли в Лікаоновому будинку кімнату за кімнатою. Стінами тяглися цілі армії мурашок, вливаючись у безгучні бойовища за пір'їнки, неперетравлені зерна в голубиному посліді чи лискучий, геть виїдений панцир бронзівки.

Коли Котта повертався до свого занепалого дому від Феме, наслухавшись і розповідей та нарікань, то іноді до пізньої ночі обходив свої гірлянди, які все ще висіли вздовж і впоперек линварні, наче прикраси на карнавалі злиднів, і порівнював крамарчину балаканину з окремими словами, уривками речень та іменами на вицвілих трахілських клаптиках.

І хоч би про що говорила Феме, хоч би на що нарікала, більшість із усього того він, як йому здавалося, знаходив потім, походжаючи линварнею, на тих обписаних полотняних шматинах. Беззахисне Дітове серце, Фінеє-ві змії… І хай чимало з тих написів залишалися незбагненними, але одного з таких вечорів Котта все ж таки дійшов висновку, що з трахілських пам'ятних каменів можна було довідатись не набагато більше, ніж із крамарчиної балаканини, — про людські долі, чутки й легенди, зібрані на цьому узбережжі Овідієм Назоном та його слугою-греком, перенесені в гори й записані в стилі химерної дитячої гри. Те, що стояло на цих поплямлених, потріпаних, нанизаних на білизняні шворки клаптиках полотна, а в горах тріпотіло під вітром на трахілських каменях, було пам'яттю залізного міста.

Під монотонний шум дощу, який усі ці тижні тримав людей, наче бранців, по хатах, печерах та під сякими-такими дашками серед руїн, гори ніби помалу вгамовувались. Гуркіт кам'яних лавин та селевих потоків оддалявся, стихав, а траплялися дні, що й змовкав зовсім. Найубогіші втікачі лаштувалися вертатись до своїх спустошених ізворів; більших злиднів, ніж у брудному залізному місті, горяни не бачили навіть у своїх поруйнованих хуторах та виселках.

Коли дощ іноді трохи вщухав і ненадовго западала тиша, яку порушувало тільки скрапування води з дерев, утікачі сходилися гуртами перед своїми притулками, задивлялися на хмари й раз у раз заводили суперечку про те, що означає ота вузенька світло-сіра смужка на обрії: чи то погода справді має поліпшитись і пора вже вертатися на поховану в горах батьківщину, а чи то знов усього лиш відблиск оманливої надії? Бувало, хмари знову змикались, з неба падали важкі дощові краплі, а горяни все ще стояли у баговинні чи в каламутному струмку, сперечалися, кричали одне на одного й розмахували руками.

Недалекі околиці залізного міста застилав туман, запинала водяна пелена, не видно було чорних стрімчаків над бухтою балюстрад, не видно було навіть самого моря, якщо не брати до уваги кількох вервечок прибою під берегом, а гори повивало хмаровиння. Здавалося, що небо, опустившись аж на кам'яні та сланцеві дахи, чогось не важиться підняти покривало над отими жахливими викидами з узбережних гір і явити світові те, що наробили лавини та оповзи; це все мало датися взнаки одного ясного січневого дня.

В таку погоду час у людей ніби зупинявся, тоді як у рослин він просто летів. Повітря було таке тепле й важке, що навіть у тоненькому шарі ґрунту прокидалися спори, ключилося насіння, викидало пагони та листочки. Хто, проспавши якусь годину, розплющував очі й роззирався довкола, тому здавалося, ніби його вже повиває пліснява. Все, що потребувало вологи, тепла й світла, тепер починало розвиватися й буяти. Щойно десь затухало багаття, як із-під попелу вже вибивався бур'ян. А дрова просто не хотіли горіти. Покрадьки, спершу прозорим, як скло, водявим корінням, потім зеленими пальчиками-стебельцями, далі п'янким квітом і нарешті цупкими, вкритими мохом, наче панциром, руками-вітами зарослі наступали на Томи.

І хоч іржа, ця споконвічна барва залізного міста, помалу й зникала під лискучою від дощу зеленню, але її згубна неситість від вологи розпалювалася ще дужче, потай іржа робила своє діло далі; під плюшем та цвітом залізні віконниці ставали наче подзьобані, ламкі, мов толь, і розкришувались; куті огорожі перехняблювалися й підламувались, усілякі оздоби, металеві лілії та схожі на листя гостряки, а також поруччя на місточку через струмок обламувались, тонкі ґратки перетлівали, ніби солом'яні скрутні.

Все опинялося в обіймах віття, і кінець кінцем уже годі було розгледіти — стоїть іще флюгер із півником або фігурка на фронтоні чи вже давно розсипалась. Пишна зелень прибирала форму тих речей, які обвивала, — спершу грайливо, ніби пустуючи, але згодом вона розросталася все впертіше, буйніше, влягаючи тільки власним законам форми й краси і ховаючи під собою всі сліди людських рук.

На початку січня рослина проникла вже й у саму линварню. То була блакитна берізка; вона безперешкодно повилася навколо вбогих Коттиних гірлянд. Наче для того, аби прикрасити ці трахілські клаптики, берізка, чіпляючись вусиками, поповзла по шворках і то пришпилювала до манишки, одірваної від чоловічої сорочки, брошку чи орден із своїх квіточок-дзвоників, то обрамляла шматок шовкової підкладки віночком з листя, переплітаючи гірлянди й обертаючи їх помалу на суцільне шатро, таке собі колихке склепіння, що його Котта сприймав байдуже, як плющ на мурах або мох на сходах.

Може, це плетиво з клаптиків, шворок та квіточок Котта вже ніколи й