Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

Інколи те, що він бачив, ставило під питання його уявлення про оформлення Джексон-парку, інколи — підтверджувало. «Усюди найдекоративніші місця, що відкривалися нашим очам, — ті, де виткі й повзучі рослини перехитрували садівника. Ми не можемо насадити достатньо подібних дрібних рослин». Він розумів, що не матиме часу дати природі створити такі ефекти. «Постараймося, наскільки це можливо, звісити виткі рослини й гілля дерев над мостами з тим, щоб утворити затінок, відображення листя у воді й часткове її притемнення».

Передусім ці прогулянки зміцнили його переконання, що Лісовий острів, незважаючи на той японський храм, слід залишити якомога природнішим. «Я більше, ніж будь-коли, міркую про цінність острова, — писав він до Гаррі Кодмена, — і про важливість використання усіх можливих оригінальних способів забезпечити непроникну запону, масивні хмари густого листя на його межах; багатство й розмаїтість дрібних деталей, суворо підпорядкованих загальному ефекту… Забагато не буде ні очерету, ні адлумії, ні анредери, доречні й сарсапарель, клематис, ожина, духмяний горошок, дурман, ваточник, малі західні соняхи та кручені паничі».

Але також він визнавав, що тієї дикості, якої йому б хотілося, можна досягти лише ідеальним доглядом. Він переймався, що в Чикаго це не вдасться. «Стандарт простого англійського робітника — навіть останнього простака та грубіяна — щодо охайності, краси й елегантності садів, галявин і доріжок нескінченно вищий, ніж у чиказького принца-комерсанта чи віртуоза, — писав він Кодменові, — і ми знеславимося, якщо не зможемо виконати цю справу на порядок краще, ніж наше начальство готове вважати за відповідне».

Загалом Олмстед і далі був переконаний, що його ландшафт виставки вдасться. Однак його тепер турбувала інша річ. «Єдиною хмарою над нашою виставкою, на мою думку, нині є холера, — писав він до своєї бруклінської контори. — Повідомлення з Росії і Парижа сумні й тривожні».

Поки алжирці Сола Блума наближалися до порту Нью-Йорка, працівники на «Мідвеї» встановлювали тимчасові приміщення, де ті могли замешкати. Блум поїхав до Нью-Йорка зустрічати пароплав і зарезервував два вагони, щоб алжирці з речами могли доїхати до Чикаго.

Щойно алжирці зійшли з корабля, вони забігали на всі боки. «Я так і бачив: вони зараз заблукають, потраплять під колеса чи в тюрму», — згадував Блум. Здається, ніхто за них не відповідав. Блум помчав до своїх алжирців, вигукуючи накази англійською й французькою. Тут до Блума підійшов чорний велетень і чудовою англійською, гідною Палати лордів, промовив:

— Я прошу вас поводитися більш пристойно. Інакше я можу втратити самовладання і кинути вас у воду.

Чоловік назвався Арчі, між ним і Солом почалася більш мирна розмова, і він розповів, що десять років служив особистим охоронцем в одного багатого лондонця. «Нині, — продовжив він, — я відповідаю за те, щоб провадити моїх супутників до місця, що зветься Чикаго. Наскільки я розумію, воно розташоване в глибині континенту».

Блум почастував пишномовного Арчі сигарою і запропонував йому посаду свого охоронця та помічника.

— Ваша пропозиція, — відказав Арчі, — видається мені цілком прийнятною.

Обидва закурили й випустили дим у тонкий туман над нью-йоркським портом.

Бьорнем щосили намагався прискорити темпи будівництва, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв, який мав бути завершений до Дня посвяти. У березні, лише за півроку до посвяти, він скористався своїм «царським» правом, зазначеним у контрактах. Він наказав відповідальним за Будинок електрики подвоїти кількість робітників і працювати в нічну зміну при електричному світлі. Відповідальному за Будинок виробників він погрожував влаштувати те саме, якщо той не пришвидшить роботу.

Бьорнем уже майже покинув сподіватися на перевершення Ейфелевої вежі. Нещодавно він відкинув чергову несусвітну ідею від серйозного молодого інженера з Піттсбурґа, котрий побував на його лекції в «Клубі суботнього вечора». Чоловік був цілком солідний (його компанія перевіряла всю сталь, яка використовувалася на будівництві виставки), але пропонував він щось таке, що не видавалося тривким. «Занадто крихко», — зауважив Бьорнем. На його думку, люди боятимуться цієї споруди.

Несприятлива весна й далі затримувала справу. У вівторок 5 квітня 1892 року о 6:50 ранку раптова буря зруйнувала щойно завершену насосну станцію, призначену для виставки, і знесла 20 метрів стіни Будинку штату Іллінойс. А три тижні по тому інша буря знесла 244 метри південної стіни Будинку виробників і вільних мистецтв. «Вітер, — писали в «Tribune», — наче особливо незлюбив територію Всесвітньої виставки».

Шукаючи способів пришвидшити роботу, Бьорнем викликав до Чикаго східних архітекторів. Одна з проблем, які видніли попереду, полягала в способі фарбування зовнішніх стін основних будівель, особливо Будинку виробників і вільних мистецтв. Під час зустрічі виникла ідея, яка не тільки негайно допомогла вирішальним чином збільшити темп, але, врешті, спричинилася до того, що та виставка запам’яталася у світі як місце небаченої краси.

За всіма правами оформлення екстер’єрів було в руках Вільяма Претімена, офіційного відповідального за колір на ярмарку. Бьорнем пізніше відзначив, що взяв Претімена на цю посаду «головним чином через його дружбу з Джоном Рутом». Претімен не дуже годився до тієї справи. Гарріет Монро, знайома з ним і його дружиною, писала: «Його геній зраджували гордовиті й непоступливі риси характеру: він не вмів іти на компроміс чи приставати на чужу думку. Тож його життя було трагедією непослідовності».

У день зустрічі Претімен був на східному березі. Архітектори засідали без нього. «Я всіх квапив, знаючи, що невпинно борюся з часом, — згадував Бьорнем. — Ми вели мову про кольори, і тут нам спало на думку: а зробімо все чисто-білим! Не пам’ятаю, хто це запропонував. То, мабуть, була така річ, яка одразу всім припала до душі. У будь-якому