Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

не ліпше було все чистосердечно нам розказати? “Лариса останнім часом стала така потайна!” — сказала про неї найближча її подруга. Отже, може, вона хотіла нам добра, ця Лариса? Я цього ребуса сам розгадати не міг — конче треба було порадитися з хлопцями. А що, коли і в Славка встановлено підслуховувальну апаратуру?

Я зупинився на вступі до Славкового двору: в хаті горіло світло. Холодний вогкий вітер обвіяв мені обличчя, і я вирішив передихнути, щоб не вриватися до Славка таким запамороченим і переляканим. Шумко вдихав повітря, і в мене притьма бігали по спині мурашки. І раптом підкралася зрадлива думка: а що, коли хлопцям поки що нічого не казати? А що, коли спершу зустрітися з Ларисою і про все відверто переговорити? А може, я справді чогось у цьому всьому не зрозумів? Може, я, як завжди, ускладнюю?

У грудях у мене колотилася бридка мішанка. Їжа й випивка збилися у шлункові у камінь, і той чавив. Я закурив і пройшовся порожньою вулицею.

“Заспокойся, заспокойся! — казав сам собі.— Заспокойся, не дурій і не чини дурниць!”

І я почав заспокоюватися. Зирнув на місяця, той сміявся з мене. Ні, що б там не було, а до хлопців я зайду. Маю обов’язково все їм розказати, але для цього викличу їх надвір...

І ось ми сидимо серед ночі за Славковим садовим столиком, і я, похлинаючись словами, розповідаю. Місяць освітлює зосереджені й напружені лиця моїх побратимів, вони стривожені і засмучені, бо те, що я розповідаю, не може їх не хвилювати.

— Усе може бути,— сказав Артур.— Одне ясно: треба закликати її до себе й оголосити: братство перестає існувати.

— Чи ж треба її кликати?

— А що, коли вона й справді у такий спосіб нас попередила? — мовив Артур.— Так чи інакше, вона повинна знати, що братства уже нема. А взагалі, я й на початку казав: з бабами діла ліпше не мати. Ото вони і є: ягідки із квіточок.

— Чи в допитах випливала інформація, яку знала тільки вона? — спитав Славко.

— Вони могли ту інформацію навмисне не виявляти,— сказав я.

— Навіщо ж потрібне це самовикриття? — спитав Славко.— По-моєму, це говорить у її користь.

— Не знаю,— сказав Артур.— Поки що не знаю.

— Можлива й така версія. Спершу її потішила сцена зустрічі з її батечком у бібліотеці його,— Славко показав на мене.— Після допитів вона зрозуміла, що її батечко інформатор, а до цього й не знала. Це її жахнуло. Але признаватися відразу не хотіла, щоб ми її не запідозрили. Але й мовчати не могла також, отож і організувала самовикриття.

— Це і моя думка,— сказав я.

— Може, й так,— мовив Артур.— Через це покличемо її й оголосимо, що братства вже не існує. Хай кожен передивиться свої папери і негайно все, що може дати їм харч, знищить. Робимо це зараз же, як приходимо додому.

На тому ми й зупинилися. Я півночі перебирав у своїй комірчині папери, знищив щоденника, де були досить різкі записи, а зрештою, у мене більше нічого підозрілого не було. Але від того легше мені не стало, бо Лариса для мене була не тільки братчик. Саме тому решту ночі я прокрутивсь у ліжку, повторюючи без кінця всі розмови, які мав у її домі, а найбільше думав про саму Ларису і про її дивну родину: ось чому вона так зацікавилася нашим товариством, там, удома, їй було душно, а вона шукала, якщо й справді не була підіслана, між нас духовної віддушини. Але вже сам факт, що вона дочка діккенсівського типа, виключав наші ближчі стосунки, та ж бо ближчі стосунки — це входження в ту родину, хочеш того чи ні, а це було для мене неможливо. Хто зна, може, моя поява в тому домі була не меншим сюрпризом і для її батечка, недаремно він так їв мене очима. Вони не могли не помітити, що я натурально від них утік; Ларисина мати мене, здається, помітила, бо стояла на кухні обличчям до мене, отже, знає, що я бачив, як її лапає козлолиций їхній друг родини, отже, й вона буде рішуче проти мене — обоє робитимуть усе, щоб наша дружба з Ларисою була розірвана. Зрештою, я аж зовсім не був переконаний, що Лариса мене любить. Як це сказала ота причеписта Ляля: “Двох кавалерів не запрошують!” — і це була правда, з якої Ляля втішалася, бо яка подружка не втішається, коли всаджує клина у любовні стосунки своєї повірниці! Отже, мені треба було зібратися на силі і з цього болітця вирватися — все це річ безсумнівна. Я заснув під ранок і проспав до обіду. Прокинувся з таким відчуттям, ніби мене викупали в клоаці — було невимовно бридко. Роздягся до пояса і почав обхлюпуватися зимною водою. Це трохи відсвіжило, але каламуті з душі не зняло. Мав таке відчуття, мов мене зраджено, хоч, може, це й не так.

Сів на лавку у засипаному листям своєму садику, дихав тліном леглого листя й немилосердно кушпелив сигарету за сигаретою. Світило кволе осіннє сонце, обливаючи мене ненадійним теплом, і мені раптом знову явилося видиво якогось іншого осіннього саду, і змокрілої, застеленої яскраво-жовтим кленовим і каштановим листом лавки, і дім із мансардним поверхом, і звуки фортепіанних етюдів, що долинали до мене, і те, що звуки раптом урвалися,— я ж курив і вмирав від любовної туги за дівчиною із сусіднього обійстя, бо та дівчина гралася зі мною, як кішка із привішеним до нитки м’ячиком.