Читати книгу - "Скалаки"

Відня. Взяв у клуночку харчів, які були, та трохи грошенят поклав у кишеню довгої камізелі з синього сукна, з понашиваними червоними квітками. На камізелі, як і на довгому святочному каптані, були густо нашиті «брандебури» — великі мусяжеві гудзики. Лишивши Ванєка на хазяйстві, Уждян попрощався зі «Скелею».

Невесело стало там. Лідка вже зовсім перестала співати. Бабуся, не знаючи, в чому річ, марно силкувалася розвеселити свою онуку. А та пильно прислухалася тепер до всього, що повідали жебрущі люди, яких тепер ходило доволі. Вони розказували про Їржі Скалака, що він ходить од села до села, грає на цимбали та співає якихсь чудних пісень, лає панів та підбурює народ проти них. А одного дня Лідка почула, що плговський економ звелів його схопити й одвести до замка. Нова тривога та жаль: «Він же не при умі, а вони ще мордуватимуть його за те, що наговорив без тями...»

Їржик справді потрапив до замка. Сталося це так.

На ланах Плговського фільварку працювали панщани з кількох довколишніх сіл. Лан був великий, робітників багато. Дозорець із нагаєм у руці наглядав за ними. Було ще рано, економ поки що не показувався. Дозорець мав добрий клопіт із «хлопством».

— Лайдаки! Ледацюги! — лаявся він без угаву.— Якби вас на своє поставити, то працювали б до кривавих мозолів, а тут... Гей, ти, шмаркачу, чого там гав ловиш!..

І ремінці нагая вже свистіли над спиною худенького підлітка, що був розігнувся на хвилину.

Поки він отак лютував на одному кінці лану, хлопи на другому робили абияк.

На той час ішов мимо Їржик. Люди, які знали його й чули, що з ним скоїлося, стали гукати:

— Куди йдеш, Їржику?

Усміхаючись, він спитав замість відповіді:

— Заграти вам?

Не чекаючи згоди, Їржик сів на межі, поклав на коліна цимбали й ударив у дзвінкі струни. Панщани працювали тільки для годиться, а самі уважно слухали. В свіжому весняному повітрі залунав звучний Їржиків голос:

Отче наш! Глянь, як нас пани скрутили, Як сіпаки пригнітили, Отче наш!

Люди зовсім кинули роботу: те, що співав Їржик, було на серці в кожного.

Слізно благаємо, боже, Хай нам твоя міць поможе!  Несила вже довше ждать, Хочуть-бо нам одібрать Хліб наш щоденний!

— Хліб наш щоденний! — повторив іще раз Їржик і, закінчивши сумним акордом, подивився на своїх слухачів.

Декотрі з кріпаків оглядалися, чи не йде дозорець, більшість же слухала. Хто зітхав, хто журливо кивав головою.

— О, я цю пісню знаю! — озвався один сивий панщанин.— Це «Сільський отченаш», чував я його ще від свого діда. А тоді людям, бач, не ліпше жилося. Але він не вряд співає.

Струни забриніли знову.

І до завтра не хтять почекати, Нагаєм зачинають махати: Дай нам сьогодні! Вже як ми пана просили: Не бий, пожалій наші спини Та прости нам! Хліборобе, годі терпіти, Годувати п’явок неситих! Клепай косу, ціп візьми, Панське кодло розжени!

— Е, там таких слів не було! — вигукнув сивий панщанин.— Звідки воно в нього береться, в цього дурника? Це ж...

Він не доказав: межею вже чесав сюди з другого кінця широкого лану дозорець.