Читати книгу - "Українські традиції"

У коляді за столом сидять три товариші: ясний місячник, світлеє сонечко, сам Бог Небесний. Отже, сонце все ставиться поруч із Богом.

Здавна всі шанують сонце. Нечуй-Левицький подає: Жінка каже: «Не свічу волосом проти праведного сонця». Так і в Церкві жінки стоять з покритою головою, – не світять волосом перед Богом.

Є відомості, що в давнину сонцю приносили й жертви, напр. кур.

На ніч сонце йде спочивати й кладеться в море, звідки встає вранці викупане й свіже, – така думка спершу постала, звичайно, в якогось приморського народу, а звідти поширилася й по інших народах. В гірських околицях вірили, що сонце кладеться на ніч за гори.

Злі сили, демони, нападають на сонце і закривають, а то частинно й пощають його. Про таке власне вірування згадує вже Іпатіїв Літопис під 1065 роком: «Солнце премінися, не бисть світло, но аки місяць бисть, его же невігласи глаголють: снідаєму сущю»; те саме й під 1115 роком. Ось тому з найдавнішого часу затьма вважалася вісником недоброго, ознакою незабарних нещасть, як це бачимо в «Слові» 1187-го року. В Іпатієвому Літопису під 1185-м роком описано, що коли князь Ігор побачив 1-го травня затьму сонця, то запитався своїх бояр та дружини: «Что єсть знаменіє се?» І рекоша мужі: «Княже, се єсть не на добро знаменіє се». Те саме подане і в Літопису Лаврентієвому, з додатком: «Страшно бі видіти человіком знаменье Божье». Про напад злих сил на сонце свідчить і тепер наша приказка: «Зима літо з'їдає, хоч перед ним утікає».

Знамення чи явища (дива) на небі – дивували ввесь народ, тому літописці так часто говорять про них. Ось іще приклади з Іпатієвого Літопису. «Знаменья бивають – каже літописець (1102 р.) – ово же на добро, ово же на зло». «В се же літо (1091) бисть знаменье в сонці: погибе, мало ся его оста… В се же літо земля стукну, мнозі слишаша… В се же літо волхв явися у Ростові і погибе».

Року 1161 було явище (диво) на місяці: «сему же рекоша старші людие: се благо єсть сіяково (таке) знамение, се преобразуєть княжу смерть, – єже і бисть»… «Бисть знаменье в солнці, проявляше Святополчю смерть». Багато описано в Літопису різних знаменій, – і все не на добро.

Часто буває й затьма сонця чи місяця, – так само не на добро. Під 1105 р. подається, що «явися звізда з хвостом». Затьма місяця завжди звіщає нещастя, твердить Талмуд. Така затьма все вказує долю Ізраїля.

Збірник XVIII ст. подає, що «Бог воздвизає звізду камизу (комету) на воздусі» тоді, коли «царство має перемінитися на запущення, або явиться рать злопогубная, або буде щось люте».

Сонце в народа святе, праведне, і так його звуть і старші наші письменники, напр. Т. Шевченко, П. Куліш і ін. Великий князь Володимир Мономах (t 1054) у своїй «Науці дітям» навчає: «Щоб не застало вас сонце в постелі. Віддавши ранішню Похвалу Богові, а потім сходячому сонцеві, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю!»

Як показує листування Кирила з Нифонтом другої половини XII віку, у нас померлих ховали до заходу сонця, – щоб померлий і в останнє бачив сонце.

Так само й зорі святі та праведні. Зорі – це віконця до Неба («Лісова пісня»). П. Куліш у «Чорній Раді» 1857 р. подає: «Зорі – то людськії душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на Небі Анголи… Як же часом покотиться по Небу й погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшу душу». Він же пише: «На Небесах сияють вічно Божі мислі – зорі».

«Зорі – то Янголи дивляться. У кожного є свій Янгол: то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж, як зірочка покотиться, то душа переставиться», – так подає Панас Мирний в «Хіба ревуть воли…»

П. Куліш у «Чорній Раді» подає, чого на місяці видно плями: «То ще як Каїн убив Авеля, то Бог назнаменував на місяці той гріх своєю рукою: Дивіться, каже, люди добрі: так як сей Каїн до віку вічного нестиме на плечах братнє тіло, так усякий душогубець носитиме до віку, до Суду, тяжкий гріх свій». Про це подає й Т. Шевченко в «Назарі Стодолі»: на місяці брат брата на вилах держить.

Гулак-Артемовський пише: