Читати книгу - "Весілля в монастирі"

Ніхто ніколи не здогадувався, що саме ця картина вплине на дівчинку. Про це вона ні з ким не розмовляла. Недарма, коли діти розподіляли ще на початку війни між собою країни, хто яку представлятиме: хто Францію, хто Англію, Росію, звичайно, представляв Олесик, — Галинка сказала несміливо:

— А я буду Малоросією, тільки хай усі називають Україною, це красивіше.

У решти претензій на Україну не було.

Галинчине доручення було неважке — не порівняти з торішнім! Торік вона запхнула свого ведмедя мамі у муфту, щоб він з’їздив «на батьківщину»! А потім сама хвилювалася: а що, як мама загубить його по дорозі? Літа, звичайно, одразу у вагоні сховала ведмедя в чемодан і до повернення в Полтаву не виймала. Зараз завдання було легше: Галинка попросила маму обов’язково передати привіт запорожцям і постояти перед ними за неї, а також обов’язково погладити мармурову сплячу дівчинку, тільки, звичайно, коли наглядач одвернеться, і нікому, нікому про це не казати. Мама обіцяла і виконати, і мовчати. Галинка твердо вірила мамі.

Зараз Літа згадала про обіцянку і вирішила, що саме час зайти до Російського музею — музею Олександра Третього, як його називали, хоча Олександр Третій до мистецтва не мав ніякого стосунку. Вона любила цей музей, а тут від Невського було зовсім недалеко, і вирішила, що це для неї буде спочинком і насолодою. Вона перейшла Невський і попрямувала на невеличкий круглий майдан, де стояв музей.

Вона любила врочистий порядок, піднесену тишу музеїв, картинних галерей і любила відвідувати ранками, у буденні дні, коли людей не так багато, воліла не ходити з родичами та знайомими, які завжди намагалися досить трафаретно засвідчити свою обізнаність, тонкий смак у мистецтві, вона не могла й не бажала в цьому змагатися. Було добре ходити лише з дітьми. Олесик багато знав, більше за неї, але в ньому ніколи не помічалося зверхності ні до кого, а тим більше до мами. У них були товариські взаємини, він часто допомагав з учнями, а мама завжди проймалася його черговими захопленнями. Так, коли він збирав гербарій, вона в петроградському ботанічному саду, усміхаючись доглядачам і сунувши, кому можна було, щось в руку, відривала по маленькому листочку з деяких дивовижних рослин. Тоді вони вдвох їздили з Олесиком, і доглядачам подобалась ця пара — серйозний хлопчик і гарна, усміхнена молода мама. Гербарій вийшов, як усе в Олесика, найкращий не тільки в класі, а мабуть, в усій гімназії.

Коли не було з нею дітей, Літа любила ходити сама. Їй було вільніше постояти мовчки там, де її щось вразило.

Пакунки з подарунками вона здала люб’язному підстаркуватому гардеробнику разом з шубкою.

— Ви боа і шапочку теж краще скиньте, — порадив він, — сніг мокрий, хай трохи просохнуть, я обережно повішу.

Вона вдячно всміхнулась, скинула білу хутряну шапочку і таке ж боа і непомітно дала «на чай». Вона це завжди так вправно робила, усміхаючись при цьому, здавалося, їй роблять приємність, що беруть.

Вона пішла в зали, проймаючись піднесеним і в той же час якимось інтимним настроєм — передбаченням зустрічі із знайомими улюбленими речами, що для неї були живими.

«Як добре, що я зараз сама, а не відклала на завтра, щоб іти з дівчатками та Варюшею, та й вони це тільки для мене зробили б, у самих свої справи».

Вона, звичайно, усміхнулась «Запорожцям», згадавши Галинку, і, по-школярськи оглянувшись, коли чергового не було, погладила сплячу мармурову дівчинку. Від цього їй стало весело. І раптом зупинилася, побачивши голову Іоанна Хрестителя — етюд до картини «Явлення Христа народу».

Враз вона згадала торішнє літо. «Ой, — майнуло в голові, — я ж сплутала тоді». Їй здалось, що вона бачила всю картину саме тут, а вона ж висить у Третьяковці, і вона бачила її там, а тут лише етюди до неї і перший варіант. Звичайно, і одна голова нагадує Феофана! Але при чому тут Феофан? Вона дивилася на картину і згадувала Ігоря, Гарика тому, що з ним вона говорила про цю картину тоді, в монастирі, в бузковій алеї, коли вони познайомились. І вона вже не думала про картину. Вона машинально дивилася на етюди Іванова — хлопців-італійців, струнких нагих підлітків на піску, і їй здавалося — це Гарик підліток, такий же гарний, простодушний, з серйозним, замріяним виразом обличчя. Напевне, він був таким, особливо де сам хлопець на картині розглядає колючку в нозі — ну, зовсім Гарик, такий милий хлопчисько Гаричок.

Отак знову він виринув у пам’яті, і вона згадувала все, все... Так мало і так багато...

Як вони тоді сміялися, коли вона сказала серйозно, що і голос у Феофана, як у Іоанна Хрестителя на картині Іванова.

Давно це було... Вона, майже не зупиняючись, пройшла коло улюблених борів Шишкіна, «Зеленого шуму» Рилова, все наче мішалося, бо немов перед очима була бузкова алея, золотиласяя річка вдалині і немов лунав тихий монастирський дзвін.

Вона задумливо вийшла з останньої зали в гардеробну, на мить зупинилася перед дзеркалом поправити зачіску і почала шукати в ридикюлі номерок. Гардеробника не було, вийшов кудись.

— Літа!— почула вона раптом. — Літочка!