Читати книгу - "Дожити до весни"

треба було їсти, щоб прогодувати п’ятеро вовченят. Зазвичай упродовж перших тижнів турботлива самка й на мить не покидає новонароджених: їжу для неї, а потім і для виводка приносить партнер, турботливий і вірний, обраний раз і на все життя. Та її вовка вбили, і вона змушена була сама роздобувати поживу. Харчу не вистачало, із п’ятьох вовченят зосталося тільки одне – те, що народилося першим, мало найбільше сил, а отже, і шансів на виживання. Молода мати ладна була на все, щоб урятувати свого одинака від голодної смерті й повернутися з ним до лісу.

На світанку вовчиця прокралася до продовгуватої господарської споруди, одну половину якої займав хлів із худобою, а другу – шопа з реманентом і клуня із сіном. Вона ще минулої ночі, блукаючи довкіл хутора, помітила невелику продухвину у причілковій стіні клуні – її проробили, щоб сіно, складене влітку, ще трохи провітрювалося. На зиму це невеличке віконечко затуляли грубою шматою. Вовчиця так охляла, що мала би пролізти крізь нього. Залишалося добратися до продухвини й витягти затичку. Вона підкотила до стіни колоду, на якій господар рубав дрова, скочила на неї і зіп’ялася на задні лапи. Собака навіть не гавкнув – підібгав хвоста й забився в буду. Зате корова у хліві, відчувши запах вовчиці, злякано заревла та почала бити копитами об ясла. Слідом за нею розпачливо замукало теля.

Якби чоловік хотів її вбити, то міг би це легко зробити – був усього за якусь сотню метрів од неї. Та він лише вистрелив з рушниці в повітря і побіг, аби прогнати непрохану гостю. Вовчиця втікала до лісу, плутаючи сліди, щоб відвести чоловіка зі зброєю в руках у бік, протилежний від копиці соломи. Потім вона цілий день сиділа на узліссі й чекала на сутінки, щоб повернутися до дитинчати. Коли ж повернулася, у лігві його не знайшла.

Ра назавжди запам’ятав, як тепло йому стало під пахвою в чоловіка та яким дивним і просторим виявилося людське лігво. Молоко, що ним його напоїли, смакувало не так, як мамине, але він страшенно зголоднів, тож випив усе до краплі. А потім до нього підійшла людська дитина. Його здивували її сині очі та світле волоссячко. І руки – білі, з тонкими маленькими пальчиками, якими вона чіпко вхопила його за шерсть, а тоді обійняла й міцно-міцно притиснула до себе. Жінка, яка вийшла слідом за дівчинкою з другої кімнати, просила її поводитися обережно, не забувати, що це вовченя, а не собача.

«Це мій цуцик! Я буду кликати його Равликом! Буц-буц-буц, маленький Равлику!» – Дівчинка буцнулась об лобату голову вовченяти своїм лобиком, аж її м’яке волоссячко залоскотало йому очі, й весело засміялася. Вона пахла молоком і ще чимось таким смачним і приємним, чому він ще й назви не знав.

Потім чоловік нагодував його перемеленим м’ясом і сказав, що треба віднести малого на місце. Може, то дитинча тієї самої вовчиці, яка лізла до хліва. Певно, вона дуже голодна та знесилена. Проте коли з нею не сталося чогось поганого, вона обов’язково повернеться до тимчасового лігва: вовчиці ніколи не зрікаються своїх дітей. Дівчинка голосно заплакала й пригорнула вовченя до грудей. Їй пообіцяли: якщо вовчиця не забере свого синочка, то дідусь принесе його назад. Але мала вереда й слухати не бажала, навіть спати лягла з Равликом, накривши його вовняною ковдрою.

Уночі біля хати почулося голосне виття – жалісливе, прохальне та погрозливе водночас. Ра почув його першим і тихенько заскімлив. Він хотів до мами. Чоловік обережно забрав його з ліжка, прихопив рушницю і вийшов на подвір’я. Біля воріт двома вогниками світилися очі вовчиці.

За законом вовчого життя, Ра давно мав би померти. Але якісь невидимі природні сили вперто оберігали його дух одвічної стихії, підживлювали енергією вистигаючу звірину кров і продовжували вік. Тож він, як і це лісове озеро, затято висковзував із пасток смерті. Втім, він же був не звичайним вовком, а вовкособом, а вовкособи живуть удвічі довше.

Жінка підійшла до озера, підступила аж до самої води, нагнулася і простягнула руку до старого човна, що вже більше нагадував чорну розсохлу колоду, аніж водний транспорт. Вовк злякався, що вона рушить далі. Тоді підступний сапропель просто затягне й поглине її, як уже сотні літ поглинає та перетворює на мул геть усе, що потрапляє до озерних вод, – опалі пелюстки лісових квітів, осіннє листя, сухий очерет, гілля дерев, мертві тіла гризунів, які весняна повінь вимиває з нір. Вовк підвівся, вийшов з-за куща. Дивно, але він не побачив страху в її очах. Жінка якусь мить дивилася на нього, ніби вагалася – підійти чи ні, а тоді повернулася і хутко попростувала зарослою, вже ледь помітною стежкою до узлісся.

2

Спочатку вона подумала, що то старий пес, якого хтось вивіз до лісу помирати: шерсть на ньому місцями повипадала й оголила на запалих боках латки з коротким сірим підшерстям, хвіст опущений, очі сльозяться. Автоматично потягнулася до лівого плеча – у місті вона зазвичай носила щось їстівне, щоб пригостити бездомного собаку чи кота. Але тепер сумки на плечі не було. А навіщо вона їй тут? Треба забувати міські звички. Глянула в голодні очі звіра й зрозуміла: це не вівчарка, а вовк. Страху не відчула, натомість у грудях ворухнувся жаль: напевне, бідолаха вже не переживе цю зиму.

Коли вона була ще зовсім маленькою, до них у дім потрапило вовченя. Воно нічим не відрізнялося від собачати вівчарки – таке саме потішне та грайливе. Здається, вона називала його Равликом, бо, скручуючись у клубочок, звіреня ховало носика під живіт так, що його не можна було побачити. Цілий день вона бавилася зі знайдою, навіть спати