Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Ага, і на 14 липня там буде помпезне свято.

Він повернувся до дзеркала (ну от, вузол доведеться перев’язувати). А потім продовжив:

— Революційне 14 липня, щоб відсвяткувати перемогу у Великій Війні! Ми вже все те бачили... А до річниці перемир’я — поминки у Будинку інвалідів! Майже за закритими дверима.

Йому самому сподобалось це формулювання. Він зна­йшов точний вираз, як дегустатор, посмакував словами, ніби ковтком вина. Поминання за закритими дверима. Він хотів подратувати її, повернувся й іронічно повторив:

— Поминки за загиблими у Великій Війні за закритими дверима...

Результат був непоганий. Мадлен нарешті підвелася, одягла халат. Вона приведе себе в порядок після його відходу, вона не поспішає. А поки що вона перебирала одяг, взула капці. Анрі вже розійшовся.

— Тепер організацією свят займаються комуністи — погодься зі мною.

— Припини, Анрі... — мовила неуважно Мадлен, відкриваючи шафу. — Ти мене втомлюєш.

— І каліки втягнуті в цю аферу! Як на мене, то єдиним днем пам’яті героїв може бути лише 11 листопада! Я навіть більше скажу...

Мадлен знервовано перебила його:

— Анрі! Припини зараз же! Коли б це не було — чи 14 липня, чи 1 листопада, на Різдво чи на день святого Нероби, — тобі на це начхати.

Він повернувся і зміряв її поглядом. Все ще в кальсонах. Але цього разу вже смішно не було. Вона дивилася на нього, не відводячи погляду.

— Я розумію, — продовжила вона, — що тобі треба прорепетирувати свої сценки перед тим, як подати їх на публіці, у товаристві учасників бойових дій, у твоїх клубах і ще невідомо де... Але я — не твій репетитор! Тому твоя показова злість нехай виливається на тих, кому вона цікава. А мені дай нарешті спокій!

Вона повернулася до свого заняття. У неї не тремтіли ні руки, ні голос. Вона часто говорила такі от речі і таким сухим тоном, навіть не згадуючи про це згодом. Як і її батько, вони — одне одного варті, оці двоє. Анрі це не дуже зачепило, він натягнув штани. Загалом вона недалека від правди. 1 листопада чи 11 листопада... А от щодо 14 Липня — тут інша справа. Він відкрито і люто ненавидів це державне свято — оті феєрверки, революційні промови, всі ті речі (не через те, що мав якесь упередження щодо цього питання, але йому здавалося, що це природна і достойна поведінка справжнього аристократа).

А ще він жив в особняку Перікурів, новоспечених багатіїв. Старий колись одружився з одною з роду Маргі — спадкоємицею продавців шерсті. А шляхетне прізвище, на щастя, передається лише по чоловічій лінії. Тому куплене ім’я нічого не дасть, і Перікур назавжди залишиться Перікуром. Їм ще треба років з п’ятсот, щоб дійти до рівня д’Олней-Праделів, династію яких Анрі відродить та знову прийматиме гостей у великому салоні родинного гнізда в Салев’єрі. І саме тому треба поспішати, вже дев’ята година. Він приїде на місце під кінець дня. А наступний ранок він повністю присвятить наказам підрядників, перевірці робіт. За тими людьми потрібно постійно наглядати, перевіряти кошториси, опускати ціни. Вони щойно закінчили роботу з облаштування дахівки — сімсот квадратних метрів шиферу — це ціла купа грошей. Почали із зруйнованого західного крила, яке треба було повністю переробляти, а де в біса знайти камінь у країні, де не їздять ні поїзди, ні баржі. А ще треба ексгумувати героїв, щоб оплатити все те...

Коли він підійшов поцілувати її перед виходом (він завжди цілував її в чоло, бо не дуже любив цілуватися з нею в губи), Мадлен задля годиться поправила вузол на його краватці і відійшла, щоб роздивитися оддалік. Всі ті хвойди були праві: її чоловік і справді красень — від нього будуть гарні діти.

Запрошення до Перікурів не давало Альбертові спокою. Він і так ще не оговтався після тієї історії з заміною посвідчення, вона йому постійно ввижалася. Наче його знаходила і затримувала поліція, і його вже кидали до в’язниці. А найбільше його засмучувало те, що нікому буде доглядати за Едуардом, коли його самого кинуть за ґрати. З іншого боку, йому би полегшало. Едуард інколи породжував у ньому глуху тривогу. Альберт злився на Едуарда за те, що той став смислом його життя. Відтоді, як товариш став вимагати виписки з лікарні, і коли виявилося, що він не зможе отримати ніякої пенсії, у Альберта принаймні склалося враження, що речі надовго набули звичного плину. Але це враження було розбите вщент появою пані Перікур. Перспектива цього запрошення пригнічувала його і вдень, і вночі. Бо зрештою він вечерятиме за одним столом із батьком Едуарда. Треба буде грати комедію про «смерть» його сина, витримувати погляд його сестри, яка має приємний вигляд доти, поки не пхає вам у долоню гроші, як якомусь кур’єру.

Альберт усе прикидав можливі наслідки цього запрошення. Якщо він зізнається Перікурам, що Едуард — живий (а як же інакше?), тоді треба буде силоміць повернути його додому, куди він і кроку не хоче ступити! Це буде зрадою. А зрештою, якого чорта Едуард не хоче вертатися? У такій сім’ї Альбертові було б непогано. У нього ніколи не було сестри, а отака йому би якраз підійшла. Він зрозумів, що неприпустимо послухався Едуарда тоді, минулого року в шпиталі: той переживав період безнадії, Альберт не зміг йому відмовити... Але вже пізно.

З іншого боку, якщо він скаже правду, — що вони скажуть про того невідомого солдата, невідомо де похованого, певно, в родинному склепі Перікурів? Приблуда, про якого ніхто не захоче більше слухати. То що з ним зроблять?

Вони захочуть справедливості, і це все знову впаде на голову Альберта! Може, його навіть знову заставлять