Читати книгу - "Батурин"

І пригадав собі ще жахливішу картину.

Зарізана дівчинка лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею салдат. Тримав в руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива… Голову відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Жаль, щоб не розсипались…

Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш, — білим снігом притрушуєш отеє гидке і над всякий вислів жахливе багно… «Білим снігом…» І він усміхнувся гірко.

Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва ділу кімнату.

Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон! Дивно, що салдати не подерли їх ще на онучі… Мабуть, для світлійшого лишили. Він гарненько пообдирає те все і, як крук, затащить до свойого гнізда.

(Мало ще накрав!) І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і дітей.

До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм до очей, що вони нелюди? Чому він не кине шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, «урод», гидкіший від усіх тих бродів», які він стягає з цілої Росії і марище у спирті, у своїй куншткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачать того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий, — не от міра сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ким, він — цар!..

«Творю державний народ, — каже, мов грім гримить, — будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомствених дворян! Кисляк, мерзотник — от що таке ти!»

І офіцер кулиться в гетьманському фотелю, ноги йому ще гірше трясуться, очей піднести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус…

Чує шорох якийсь… Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.

І він підносить утомлені повіки.

На тім і вривається розмова. Але салдатам не спішно розходиться.

— Красива бариня, — мляскає товстими варгами один.

— Не для пса ковбаса! — завважує другий.

— Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер. — Пашол вон!

І салдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.

Офіцер лишається сам на сам з невідомою.

Він продрог. Ходить по кімнаті, затираючи руки.

— Та й погода яка. Гу-у-у!

Підступає до годинника на магоневій комоді.

Годинник стоїть… Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.

Йому хочеться, щоб годинник ішов, — відрадніше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно.

— От тобі і гетьманські часи.

Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться, і йому робиться страшно.

— Не дише, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?

Пригадує собі давно забуті казки про відьом і опирів.

Він утомлений, бо цілу днину «дерся», голодний, як пес. Найкраще пішов би спати, хоч би й тут, на якому фотелю, і спав би, поки не зроблять з тим проклятим Батурином якийсь кінець.

Чує, що розгулялися нерви. Надивився нині на таке, що — тю! Спльовує. «Нема нічого страшнішого, як здобувати твердиню». Має повні уши тих вересків і стонів, сотки очей дивляться на нього страшним поглядом передсмертним, сотки рук чіпаються його за каптан, за рукави, за пальці, навіть за вістря шаблі.

«Фу, чорт! Погано, противно, аж млісно».

Млоїть його від запаху крові і від смороду жареного людського м'яса, — позіхає широко, безконечно, тим позіханням, що свідчить про крайнє вичерпання нервів… «Офіцер!?»…

Це слово підбадьорює його. Соромиться слабості своєї. «Це ж ізмєнніки, на них іншої кари й бути не може».

«А невже ж ізмєнніки не люди?» — відзивається слабий голосок десь із споду душі.

«Авжеж, що люди!» — притакує несміло і знову позіхає, широко, від уха до уха.

Перед ним не цар, лиш очі — не очі, вікна у якийсь другий світ… Чиї вони, ті предивні очі? Він їх бачив колись… Коли? Де?… Де?…

І пам'ять починає працювати пильно, скоро, передираючись через події нинішні, вчорашні, чимраз дальше в минуле. Відкидає усе гидке, погане, брудне, як болото, як кал, і прочищує шлях. Вже знає. Ті очі бачив він тут, у гетьманському дворі на Гончарівці, може, навіть у тій самій кімнаті, на балю, на котрий прийшов зі своїм командантом. Такі очі мала там лиш одна людина, і не лиш там, але й на цілому світі — Кочубеєва Мотря. Вони не давали йому спокою, бентежили, тягнули до себе, затроювали те вдоволення, яке дає царському офіцерові вірна служба цареві. З тої пори, як глянув у них, згубив себе…

«Мотря? Кочубеєва Мотря? Тут? Тепер?» — і він зірвався на рівні ноги.

Витягнув шию вперед, глянув — так, це вона! Вона підноситься і теж подається вперед, руку прикладає до чола — може, й вона його пізнала?

Господи, як же він гляне у ті великі очі, він, червоний від крові, як тигр, і брудний, як свиня, іменно — «як свиня». Що відповість, коли вона спитається про батуринців і про сам Батурин! Чи будуть балакати, як тоді, на балю, коли кругом була така розкіш; лиш розкіш. Як пояснити їй той нелюдський рев і гул, що все ще висить над містом, як буря?

«Мотря?… Кочубеєва Мотря?…