Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

бачить страшну млявість процесу прийняття рішень у Брюсселі і водночас зауважує, з якою нехіттю населення держав-членів пристає на рішення європейських інститутів, той може справедливо запитати, чи політичний союз з огляду на силу спротиву і вагу національної норовливості й розмаїття спадкових культур, мов і традицій може колись стати реальністю. Проте коли компенсувати це негативне сальдо дивовижними досягненнями і прогресом Євросоюзу з моменту його створення — міцним миром, безпекою, свободою, верховенством закону, демократією, терпимістю, захистом меншин, подолання кордонів, досі небаченим економічним процвітанням, науково-технічним прогресом, соціальним забезпеченням, охороною навколишнього середовища та дедалі більшим впливом Європейського союзу з погляду зовнішньої політики, — то, вочевидь, позитив переважить.

Європейський союз був і є історичним проектом, створеним з метою остаточного подолання європейських воєн. При цьому інтеграційна Європа подолала вже три етапи: починаючи з бізнес-спільноти, через об'єднання держав до реального об'єднання європейських держав. У першій статті Європейського конституційного договору записано: «(1) Виконуючи волю громадян і держав Європи будувати спільне майбутнє, ця Конституція засновує Європейський Союз, який передає державам-членам повноваження для досягнення їхніх спільних цілей. Йдеться про Союз європейських держав, які зберігають власну національну індивідуальність, тісно координують свою політику на європейському рівні і керують на федеративних засадах певними сферами загальної компетенції. (2) Союз відкритий для всіх європейських держав, які поважають однакові цінності й зобов'язуються спільними зусиллями сприяти їхній реалізації»[192].

Союз заснований, отже, не на гегемонії однієї держави або купки великих держав над усіма іншими, — він спирається на компроміс як принцип «рівності держав-членів перед Конституцією»[193], байдуже, велика це держава чи мала, багата чи бідна, давно увійшла вона до ЄС чи недавно. Це стосується і рівності громадян Союзу перед Конституцією. Утім, цей принцип не усуває наявні і надалі реальні відмінності між державами-членами. Бо, як це не дивно, цей-таки принцип рівності європейської конституції базується на елементі нерівності, запровадженому спеціально, щоб завдяки певній пропорційній нерівності за рахунок великих держав-членів у Європейському Парламенті й Раді назагал уможливити реалізацію принципу рівності в рамках ЄС. Ця нерівність діє і у випадку з підрахунком голосів громадян ЄС на виборах до Європейського парламенту, позаяк при виділенні певної квоти місць для тієї чи іншої країни представників малих і найменших з них у парламенті було б обмаль. Утім, без цієї добровільної відмови великих держав-членів від формальної рівності, справедливе представництво всіх європейських просторів, які простягаються від Німеччини до Мальти, від Франції до Кіпру і від Польщі до Естонії, було б неможливим.

І в цьому можна так само розгледіти безпрецедентно новий у попередній історії Європейського союзу характер, бо показний принцип рівності в ЄС стане можливим лише завдяки конструктивній диспропорційності між державами-членами, а також між громадянами ЄС. Іншими словами, більші держави-члени та їхнє населення свідомо пристають на ослаблення на користь малих держав і населення. У цьому й полягає справжній секрет успіху європейської інтеграції. Більше того, тут прозирає основа фундаментального зламу в розвитку європейської системи держав, що його означає європейський інтеграційний процес. Європейський союз спершу задумувався як антигегемоніальний проект. Тому в процесі європейської інтеграції він розвинув дещо протилежне гегемонії панування, а саме механізм внутрішнього збалансування влади, який сприяє малим державам, а отже, вирівнює різницю в насильницькій вазі щодо великих держав-членів. Цьому відповідає і нова процедура голосування в конституції ЄС[194].

Як згадувалося вище, суть ідеї європейської інтеграції з першої миті лежала у сфері політики, — йдеться про загальний суверенітет усіх європейських країн у Європейському Союзі. Якщо Союз відмовиться від цієї претензії, як і від свого географічного розширення і характеру повністю або частково, то цим поставить себе під сумнів. Як просто великий внутрішній ринок, який у політичному плані базується на політиці міжурядових скоординованих національних урядів і без політичної інтеграції сильних європейських інститутів, Союз не матиме майбутнього. Його буде денатуровано до чогось на кшталт ЄАВТ (Європейська зона вільної торгівлі), хіба що вищого порядку, отже над його станом нависне загроза. В такому уявленні полягає велика помилка євроскептиків. Це справедливо і щодо всіх міркувань про Європу à la carte, себто ідею, що окремі держави-члени можуть обирати, на якому рівні вони долучаються до інтеграції, а на якому — ні. Як наслідок, це звелося б до краху Європи в різних групах, які знову взялися б за старі внутрішні чвари в європейській системі в різних умовах і з великими втратами на тертя. Іракська криза і внутрішньоєвропейський розкол як її результат змушують більш ніж реально припускати ефект таких можливих втрат на тертя, а отже, ослаблення ЄС.

З іншого боку, Європейський Союз у недалекому майбутньому не набере характеру федеральної держави, бо це не відповідає ані волі більшості держав-членів та їхнього населення, ані історичним і культурним реаліям європейського населення. «Європа з погляду її історії, безумовно, залишиться, попри всі пристайності, насамперед Європою націй. Тисячу п'ятсот років історії та своєрідність різних народів і мов не стерти якимось адміністративним актом „згори“ або „зовні“, та, певно, так воно і не мусить бути»[195]. Ця мрія європейської федеративної держави знову ж таки є помилкою інтеграціоністів, бо якщо брати розвинену структуру держав та їхні культурно-історичні відмінності, глибшу політичну інтеграцію у політичній реальності Європи проводити не випадає. Тільки коли процес об'єднання Європи враховує ці традиції і прищеплює їх у процесі європейської інтеграції, він і може успішно посуватися далі. Широке визнання масштабу цього процесу — це необхідна передумова його глибини, а не