Читати книгу - "Вибрані твори"

Ті, що тужили за романтикою, не раз не розуміли цілої її сили. Ті ж, що її нищили, розуміли ту силу у всій її могутній загрозливості, і — власне тому — нищили.

Большевицька Москва руйнувала в Україні все, що виростало вгору, що рвалося за обрії. Вона розуміла, що великий стиль життя і великий стиль мистецтва творив би теж і велику культуру нації та поривав би до всього, що творило б її велич. Вона бачила, що українська душа не може витримати довго без широкого простору і глибокого віддиху. Про це кричав Хвильовий, про це кричали інші, хоч їхній крик відразу затискала московська рука, розуміючи його небезпеку.

Молода поетка, Ладя Могилянська, кинула вірш, характеристичний для української молоді її доби:

Москва розуміла, що сотні тисяч українців, зокрема молодь, — стужені, часом навіть собі того не усвідомлюючи, за романтикою життя, за романтикою своєї нації.

І ледве зродиться така романтика, вона їх пірве і відірве від Москви — назавжди!

А тому, — хай живе сірість в Україні, хай українські письменники пишуть про буряки й трактори, хай усіх героїв українських і світових заступлять Ленін і Сталін, хай люди дивляться не вгору і не на далекий Захід, лише низько в землю і близько — на Москву! Бо якщо Україна розігнеться і буде дихати — вона буде жити! А цього Москва не могла допустити нізащо. Вона щільно забила вікна, в які міг би ввірватися вітер з заходу. Вона нищила всіх Хвильових і Аґлай, що ці вікна прорубували. Вона притискала до землі все, що в Україні рвалося вгору. І на ті зрівняні з землею місця висовувала постаті своїх московських Пушкінів, Блоків, Єсеніних.

Ці постаті, що виростали на могилах української культури, були єдиними, на які могла дивитися молодь СССР взагалі і України зокрема. Отже, не дивно, що в уяві цієї молоді вони виростали майже на богів. Бо вікна на захід були щільно замкнені, власні велетні були притиснуті до землі, або й поховані під нею, а большевицька Москва з радісним улюлюкуванням допомагала зросту реалістичної творчості в Україні, творчості, що весь час дивилася лише собі під ноги і обхлюпувалася болотом, творячи оди на честь вбивни-ків своєї нації. Такого українського мистецтва жива душа молоді прийняти не могла. Бо це і не було українське мистецтво.

Правдиве українське мистецтво нищилось відразу в зародку, ледве воно заповідало стати великим. Отже, вибираючи лише між халтурою — з причепленою українською етикеткою — і єдиним приступним мистецтвом, мистецтвом ворожої Москви, молодь СССР була змушена вибирати те вороже мистецтво і уявляти його єдиним, найліпшим, бо вибирати ж не було з чого!

А тут же близько, за стіною, лежав широкий прекрасний світ! За стіною голосно сміялося й плакало життя. І до самої України підповзали широкі дороги з далечини. На тих дорогах виринало безліч речей, безліч барв і запахів. Сотні мистців вибирали з них все найяскравіше і давали йому найдорогоціннішу форму. І сотні речей чекали, поки їх схопить і візьме собі українське мистецтво. Тут же за стіною, яку так хотіли розбити тисячі Аґлай, крутилося вихром свіже повітря яскравих і міцних почувань. Воно не могло прорватися через запхані щілини, але воно билося у них невпинно. І ось — сталося! «Тисячі Аґлай» можуть нарешті здійснити свою тугу: міцним рвучким рухом відчинити нарозтіж вікна, пити свіже, насичене бурею повітря. Крізь ці вікна вони побачать далекі обрії, широкі дороги, по яких невпинно йде вперед правдиве непідроблене життя з усіма його прекрасними дарами, які даються — лише сміливим.

Друковані за життя Авторки прозові твори зібрав уперше по війні Олег Лащенко для архіву Культурної Референтури ПУН. Вони увійшли до збірника «Прапори духа». Рукописи недрукованих та деяких друкованих врятував інж. Тимчук, що їх йому свого часу передав Улас Самчук, у якого їх залишив Михайло Теліга в переїзді через Рівне до Києва.

«Або-або» (с. 75). — Автобіографічний «фрагмент». Це перша (й остання) спроба художньої прози. Нарис торкається першої зустрічі Олени Шовгенівої із совєтською дійсністю та системою, в якій зникають будь-які моральні принципи. Дуже часто в розмовах на ці теми Олена Теліга посилалася на цей фрагмент, кажучи: «Знаю цю дійсність із власного досвіду».

«Якими нас прагнете?» (с. 82). — Стаття написана у Варшаві, друкована у «Вістнику» в жовтні 1935 р.

«До проблеми стилю» (с. 97). — Стаття ця не увійшла до збірника «Прапори духа». Після появи збірника хтось прислав її текст, не подавши джерела.

«Партачі життя» (с. 116). — Доповідь була написана під весну 1941 р. і виголошена у краківській «Просвіті». Друкована вперше у збірнику «Прапори духа».

У цій статті, крім