Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

час Другої світової війни жодна нагорода не була присуджена. Та як тільки Європа відійшла від своїх потрясінь, Шведська академія пішла на те, що, схоже, є її єдиним тяжким компромісом: нагородила премією в галузі літератури сера Вінстона Черчилля тільки за те, що він був найбільш авторитетною людиною свого часу і не можна було дати йому жодну іншу з премій, а найменше — премію Миру.

Можливо, найскладніші стосунки у Шведської академії були з Радянським Союзом. У 1958 році, коли премію було присуджено видатному Борисові Пастернаку, той від неї відмовився через острах, що йому не дозволять вернутися на батьківщину. Радянська влада вважала премію провокацією. Проте в 1965 році, коли преміювали Міхаіла Шолохова, найбільш офіційного з офіційних радянських письменників, сама влада його країни радісно це святкувала. Натомість п’ять років по тому, коли її присудили найбільшому дисидентові, Александру Солженіцину, радянський уряд озвірів і договорився до того, нібито Нобелівська премія є інструментом імперіалізму. Утім, я впевнений, що найтепліші вітання, які отримав Пабло Неруда з нагоди вручення йому премії, надійшли з Радянського Союзу, і деякі з них — із дуже високого офіційного рівня. «Для нас, — сказав мені один радянський друг, усміхаючись, — Нобелівська премія є доброю, коли її присуджують письменнику, який нам подобається, і поганою, коли стається навпаки». Це пояснення не є таким примітивним, як здається. На дні серця усі ми маємо схоже мірило.

Єдиний член Шведської академії, який читає іспанською мовою, і дуже добре, це поет Артур Лундквіст. Саме він знає творчість наших письменників, пропонує їхні кандидатури і веде за них таємну боротьбу. Це зробило з нього, на превеликий його жаль, віддалене і загадкове божество, від якого певним чином залежить всесвітня доля нашого красного письменства. Проте в реальному житті це юний дідусь, із трохи латинським почуттям гумору і таким скромним домом, що тяжко уявити, що від нього залежить чиясь доля.

Кілька років тому, після типової шведської вечері в тому домі — з холодним м’ясом і гарячим пивом, — Лундквіст запросив нас в свою бібліотеку випити кави. Я дивом дивувався. Було неймовірно побачити таку кількість книжок іспанською мовою, найкращих і найгірших упереміш, і майже всі вони були підписані авторами — живими, конаючими або померлими в чеканні. Я попросив у поета дозволу прочитати декотрі з посвят, і він дозволив, змовницьки усміхнувшись. Більшість із них були такими теплими, а деякі звертались просто до серця, що коли настав час писати мою, мені здалося, що навіть один лише підпис виглядатиме нескромним. Бувають в людей комплекси, хай їм грець!

8 жовтня 1980 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Бездротова телепатія

Відомий французький невролог, який постійно проводить дослідження, розповів мені вчора увечері, що виявив функцію головного мозку, яка, схоже, є дуже важливою. От тільки одна проблема: він не зміг встановити її призначення. Із деякою надією я запитав його, чи є якась ймовірність, що це функція, яка керує передчуттями, віщими снами і передачею думок. У відповідь він тільки глянув на мене з жалем.

Такий самий погляд я бачив вісімнадцять років тому, коли поставив схоже запитання своєму близькому другові, який також досліджує людський мозок у Національному університеті Мексики. Уже тоді я вважав, що телепатія і різні її методи є не відьмацтвом, як, схоже, думають маловіри, а простими природними здібностями, які наука відкидає, бо не знає їх, як відкидала теорію кулястості Землі, коли вважалося, що вона плоска. Якщо мене не підводить пам’ять, мій друг визнавав, що ділянка мозку, чиї функції є цілком підтвердженими, дуже обмежена, але відмовлявся визнати, що у решті тих потемків є місце для передбачення майбутнього.

Я розповідав йому телепатичні штучки, які він розвінчував як чисту випадковість, хоча деякі здавались надто очевидними. Якось увечері я зателефонував йому, щоб запросити на вечерю до нас додому, і тільки потім здав собі справу, що на кухні дечого бракує. Зателефонував йому знову, щоб попросити, аби він приніс із собою пляшку вина не дуже поширеної марки і шмат ковбаси. Потім Мерседес крикнула мені з кухні, аби я попросив ще мила для миття посуду. Та він вже вийшов з дому. Утім, вішаючи слухавку, я мав чітке відчуття (яке не можна пояснити дивом), що мій приятель отримав повідомлення. Відтак я записав його на папері, аби він не засумнівався в моїй версії, і через простий поетичний артистизм додав, аби він приніс ще й троянду. Невдовзі він та його дружина принесли те, що ми просили, включно з милом тієї самої марки, якою ми користуємося вдома. «Так вийшло, що супермаркет був відчинений і ми вирішили принести вам це», — сказали вони, майже вибачаючись. Бракувало лише троянди. Того дня мій друг і я розпочали особливий діалог, який досі не закінчився. Востаннє, коли я бачив його півроку тому, він був цілком поглинутий встановленням того, де в мозкові знаходиться свідомість.

Життя розцвічене цією таємницею більше, ніж хтось думає. Напередодні вбивства Юлія Цезаря його дружина Кальпурнія із жахом побачила, що всі вікна в домі раптом водночас розчинилися — без вітру і без звуку. Через багато сторіч романіст Торнтон Вайлдер приписав Юлієві Цезарю фразу, якої нема ні в його воєнних мемуарах, ані в чудових хроніках Плутарха і Светонія, але вона, як ніщо, характеризує людську ситуацію імператора: «Мною, хто править стількома людьми, правлять птахи і громовиці». В історії людства — відколи молодий Йосип розтлумачив сни в Єгипті — повно таких дивовижних зблисків. Знаю двох ідентичних близнят, яким болів той самий зуб у той самий час в різних містах, і які, коли вони разом, відчувають, що думки одного втручаються в думки іншого. Багато років тому на карибському узбережжі я познайомився зі знахарем, який вихвалявся, що вилікує тварину здаля, якщо її точно опишуть і скажуть, де вона є. Я пересвідчився на власні очі: побачив заражену корову, з виразок якої падали черви, заки знахар на відстані кількох льє промовляв потаємну молитву. Втім, пам’ятаю лише один випадок, коли в сучасній історії до цих здібностей поставилися серйозно. Зробив це морський флот Сполучених Штатів, який не мав як зв’язатися з атомними підводними човнами, що плавали за полярним колом, і вирішив спробувати телепатію. Двоє близьких між собою людей — одна у Вашингтоні, інша на борту субмарини