Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

Юрко з Лесею прийшли на берег Прип'яті, де їх чекав дід. Невдовзі прийшов і Вовка. Над річкою стояв густий туман. Із нього виглядали зелені верховіття верб. Човен швидко перетнув Прип'ять, а потім завернув у зарослу лататтям старицю. На небокраї темніли таємничі, посновані туманом соснові та ялинові бори.

— Поглянь, дочко, яка краса навколо, — сказав Лесі дід.

— Хлопці, зупиніться, я хочу нарвати квіти.

— Не час, доню! — захитав головою старий. — Нам же треба зілля з росою набрати, бо інакше не та в нього буде сила, а квітів можна нарвати і вдень. Приставайте, хлопці, до сухої верби, прив'язуйте човен! — Дід вийшов на острів, оглянувся навколо: — Ні, тут ще німця не було! І зілля, і верболози незаймані.

Дід показав, яке зілля треба збирати, наказав носити у човен і прикривати рядном, щоб не в'яло. За годину Леся з хлопцями наносили в човен копичку білої трави.

Леся, прихилившись до верби, дивилася на зарості очерету, на верби. Сяяло гаряче літнє сонце, у безхмарному небі проносилися табунці диких качок. Тихий смуток закрався в серце дівчини. Закинула її війна в таємничий край озер, заплав, пущ і борів. Поліська земля!.. І здається Лесі, ніби вона потрапила в зачаровану країну, яка приховала безліч таємниць і живе лише за своїми законами і звичаями. Уявляється їй дід Захарко чарівником, якому підвладні і ці острови, і стариці, і споконвічні бори. Діду більше ста років. Ось він сидить під кущем верболозу, неквапно ріже хліб, кладе скибки на шмат білого полотна.

І люди, які живуть у цьому селі, і навколишня природа — все це ввійшло в її серце, стало рідним. І найбільше місце в її серці займає чорнявий Юрко, без якого вона не уявляє свого життя. Завдяки йому і земля ця стала для неї рідною. Любить вона хлопця. Нема таких, як Юрко, більше на всьому білому світі. Тільки страшно їй за нього, кожної хвилини може загинути від фашистської кулі. І по зілля поїхала, щоб бути разом з хлопцем, не хвилюватись за нього дома.

— Діду! — озвався Вовка, — звідки ви знаєте, яке зілля цілюще, а яке ні?

— Як це звідки? — здивувався дід Захарко. — І мати вчила, і батько розповідав. У нашій родині зілля з діда-прадіда знають! Це тепер повелися ліки, а раніше в недужої людини одна надія — на трави. Велика сила таїться в зіллі! Тільки не всім вона відома та сила, не кожному до рук дається! Колись мені ще малому мати розповіла одну бувальщину. І запам'ятав я її на все життя. Гарна бувальщина! От я й старався дізнатися про таємничу силу зілля. І дізнався. Стараюся допомагати людям, отак, як дівчина Марійка…

— Яка Марійка? — запитав Вовка.

— Дівчина колись жила на нашій землі. От послухайте й ви цю бувальщину, може, й вам вона запам'ятається, а ви про неї своїм дітям та внукам розкажете.

Дід Захарко прихилився до верби й почав розповідати:

— Жила колись поблизу густого старезного лісу на березі Прип'яті молода і вродлива дівчина Марійка. Та не так вродою славилася, як своїм добрим серцем, лагідністю. Що там казати — здавна славиться наша земля своїми красунями: і щирі, і горді, і лагідні. Хоробрості їм теж не позичати, бо часто захищали рідні краї разом з воїнами. А Марійка серед дівчат як царівна, як та лілея серед лісових квітів.

І наділила її доля таланом рідкісним — вміла вона повертати хворим здоров'я, кволим силу, порубаним воїнам міць незбориму.

А війни, битви криваві були в той час безкінечні. Нападали на нашу землю кочівники, шарпали, палили, грабували, намагалися звести Руську землю. Хоробро боронили її русичі, мечем свою волю відстоювали. І посунули на Русь орди чужинців, ішли — й не було їм ні кінця ні краю, падали під їх ударами міста і села, сходила кров'ю рідна земля. Тікали люди в густі ліси та болота, гартували свої мечі і знову виходили на бій з ворогами. Приходили поранені до Марійки, просили її допомоги, казали:

— Дівчино, допоможи нам, хай загояться наші рани, хай наші руки відчують силу, — і знову ми піднімемо мечі проти ворогів.

Поїла Марійка поранених воїнів джерельною водою, говорила їм слова ніжні й ласкаві, вселяла в них силу і відвагу.

Дивувалися чужинці, ніяк не могли збагнути, звідки русичі мають чудодійну силу. Учора на шматки порубали воїна упав він на землю, не було на його тілі живого місця, а сьогодні знову на коні, ворогів на герць викликає:

— Гей ви, чужинці, підлі ординці, виходьте силою мірятися, поглянемо, чиї мечі твердіші й гостріші. Чого боїтеся, чого, як миші, притаїлися?

Дізнався про ці чудеса старий воєвода-ординець. Хитрий і підступний був, виповзав змією на чужі землі, лестощами, зрадою, підкупом, мечем зводив людей, повертав їх у рабів.

Зібрав той воєвода своїх радників, сидить з ними на шовковому килимі, радиться:

— Пройшли ми зі своїм військом півсвіту. Які не були перед нами народи — скорились. Які не були перед нами фортеці — впали. А Русь ми ніяк не можемо скорити. Нема сили в нас звести її воїнів. Рубаємо їх, на списи піднімаємо, а вони знову беруть мечі і йдуть на нас! Наші воїни гинуть, а русичі оживають. Хто їм допомагає? Хто їх рятує? Звідки русичі беруть силу незбориму?

Мовчать радники, бо ніхто не знає, звідки черпають силу воїни руські.

Нахмурив волохаті брови воєвода, глянув на радників, сказав:

— Щоб приборкати чиюсь силу, треба знати, де коріння тієї сили! На чому вона тримається, хто її оберігає, хто відвертає від неї загибель! Треба дізнатися, хто повертає силу порубаним русичам! Не жалійте золота. Пошліть своїх слуг і рабів-запроданців, хай вони ідуть між люди, хай дізнаються про таємницю!

Знайшли чужинці зрадників, пообіцяли їм подарунки великі, наказали дізнатись, хто лікує поранених воїнів, повертає їм силу і міць. Але не змогли вони дізнатися про Марійку, про її вміння лікувати людей, повертати їм здоров'я і радість. І тоді пішли чужинці на хитрість. Переодягли зрадників жебраками, наказали ходити по Русі, просити милостиню, слухати все і запам'ятовувати. Прикинувсь один зрадник хворим, закотив очі під лоба, лежить під церквою і гукає:

— Умираю, браття, гину! Страшний біль розриває мої груди! Ніколи я не побачу своїх діток, свою жону вірную, не погляну в їх ясні очі. Умираю! Не на полі брані, не від ран кривавих, а від побоїв чужинських!

Слухають люди жебрака, жаль їм стало людини, підняли, поклали на попону, понесли до Марійки.

— Не край собі серце, чоловіче, —