Читати книгу - "Фройд би плакав"

на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам'ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш-менш глобальною:

– Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.

Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» [87] і читати вірші свого дитинства – французьких символістів – тому самому морю з камінням.

She says she’s mine I know she lies

Ілля був одружений із дуже красивою чорнявою жінкою, що зачісувала волосся гладко назад, збираючи його в хвоста. Вдягаючи великі півпрозорі сонячні окуляри і яскраву пластикову біжутерію, модну відрижку вісімдесятих, вона перфектно газувала на хорошому Іллєвому авті, дуже круто гальмувала, заїжджаючи на подвір'я, слухала в салоні абсолютно відстійне лайно в стилі «русскоє тєхно», читала 5-8 том Кастанеди і діяла так, що жоден літературознавець чи психіатр на світі ніколи не зміг би звинуватити її в цьому читанні. Марлі уже траплялися дєвучки, що з захопленням читали «сурйозні книжки», а потім ні на півтону не змінювали дзеленькотіння своїх пустих і гарних банячків. Красуням все прощається. Дружина Іллі була красунею. Порівняно з нею, Марла у своїх сандалях, на велосипеді, в білій (хай і брен-довій, але фіг здогадаєшся) майці, з мідними бляшками на шиї і з пелехатим рудо-червоним волоссям скидалася, в кращому випадку, на вкрай оптимістичного продавця марихуани в середній школі. Хоча ні, для середньої школи торговці підбирають солідніше шмаття. Втім, пофігістична Марла у своїх уже не білих, запацьканих об роверовий ланц, штанцях, могла би запросто виявитися донькою Онассіса – мультимільярдери так і виглядають. Могла б. Але не виявилася.

Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок-н-ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ-моделькою, сестрою-жалібницею, матір'ю-годувальницею, лапочкою-дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:

– Нехай тебе не парить сумління. Ти ж не мусиш навіть розлучатися із нею. Хоча Анджей казав, розлучення прикольне. Типу, оголошую вас не-чоловіком і не-дружиною. Що, не весело хіба?

– Весело… – зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:

– Я ж не верещу по-бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!

– Так, я знаю, що тобі пофіг усе…

– Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?

– Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…

– От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов'язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий-то, з такою-то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо-конструкції. Розумієш?

– Розумію, – погоджувався Ілля.

– А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я – жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…

Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які-небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення – сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х'ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар'єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х'ялмара заміж і народити дитинча.

– Дякувати Богу, що віднадив… – вголос закінчила вона.

– Прошу? – не зрозумів Ілля.

– Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке – оцей-от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина – тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…

Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П'ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя – така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому – кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.

– Знаєш, Ангел-охоронець таки уламав Бога не топити нас, дебілів. Якби той мотуз намотався на гвинт, двигун би випав із човна, як кишка при геморої. Залишилася би діра. Така яхта, як моя, тоне півтори хвилини.

– Ага, і нам би був гаплик.

– Та ні, не було би. Я думав уже про це. Ми би вдяглися в рятувальні жилети і гребли би до берега.

– Що – за півтори хвилини роздуплилися би з жилетами? Та ну…

– Роздуплилися б. А от плисти звідтіля довелося би годин двадцять. Шкіра би розбухла від води й кровила би від солі.

– Брррр… – Марла уявила їх тіла червоними й надутими, – а ще би ми повиздихали від запалення легень, еге ж?

Аryuo such a dremer?…

«В мене немає ні дому, ні родини, нічого власне коштовного чи постійного. Самі лише випадкові прихистки. Хоча ні, постійним є цей страх. Страх втрати кожного такого острівця примарної стабільності. Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі (дещо таки маю з речей) у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним жеі маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто