read-books.club » Публіцистика » На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори 📚 - Українською

Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

149
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори" автора Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. Жанр книги: Публіцистика / Пригодницькі книги / Поезія. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 56 57 58 ... 96
Перейти на сторінку:
Сьогодні ранком Головний отаман Петлюра відбув до Польщі… - Він говорив тихо, але навіть у задніх рядах чулися його слова, сповнені жалю й туги: — А ми лишились сиротами, напризволяще…

Старшина надів шапку й одійшов убік, щоб не показувати сліз, котрі виступили йому на очах. Натомість вийшов із покоїв молодий старшина, сперся руками на поренчата Ганку й голосно промовив:

— Отаман Тютюнник формує загін для глибокого рейду по Денікінських тилах. Хто хоче далі боротись за визволення України, прошу підходити й записуватись — зараз винесуть сюди стіл, і почнеться запис.

Я й Роман пішли геть. Ми не мали охоти брати участь у цьому сумнівному рейді. Та й який це, власне, рейд? Під цим словом звичайно розуміють довгий чи короткий наскок на ворожу територію, наскок з певної бази, куди, виконавши операцію, загін повертається назад. А в нас де та база? Польща, куди ранком виїхав Петлюра? Ота Польща з її «начельним вождем» Пілсудським, з його уланами, яких ми вже бачили на своєму скорботному шляху до Старої Чортори'ї? Ні, вона не може бути базою, куди могли б повернутися з рейду наші вояки. Такий рейд скидався більше на авантуру, ніж на серйозну військову операцію. А втім, забігаючи наперед, мушу сказати, що, як згодом виявилось, рейд проведено блискуче, закінчивши його здобуттям Черкас, де українські вояки протримались близько двох тижнів і вийшли відтіля навесні 1920 року, пробиваючись через скупчення денікінських частин, що тікали до Одеси, а також і через червоні полки, що йшли назирці білих. Правди ради, слід зазначити, що командував цією операцією не тільки отаман Юрко Тютюнник, а й генерал Омелянович-Павленко, прізвища якого в Старій Чорториї не згадувалось, бо він ще не був популярний в українському війську; він став відомий після цього рейду, коли був під час наступу польсько-українського війська на Київ у травні 1920 року головнокомандувачем усієї десятитисячної армії УНР, а Ю.Тютюнник командував її південною групою.

Запис до рейду добровольців одразу ж почався, і, на наш з Романом подив, проходив досить успішно, незважаючи на природну, здавалось би, деморалізацію й розгубленість недобитків війська, котре покинув вождь. І не лишив навіть якогось звернення чи відозви, від’їжджаючи спішно до Польщі.

Ми не могли думати, що Петлюра просто втік, рятуючи своє життя, — безперечно, він мав якийсь план порятунку УНР, але — який? Військовий союз України з Польщею, як згодом це й сталось, але й такий план мені й Романові теж видавався за авантуру. Адже в січні

1919 року, коли поляки почали наступ на возз’єднану з Великою Україною Галичину, Петлюра в одній із своїх промов вигукував із Шевченкових «Гайдамаків»: «Кари ляхам! Кари!» — а тепер виходить: «прийдіте — поклонімося»?.. Чи він покладався, що знайде спільну мову з Пілсудським, який перед Першою світовою війною був лише професійним революціонером і організатором боївок на барикадах 1905 року, отже, маршал на той час, Пілсудський не є типовий обмежений солдафон, котрий уміє розмовляти тільки зброєю. Та й сам Петлюра не був військовий до революції: український соціал-демократ, він був журналістом і редактором журналу «Украинская жизнь», що виходив у Москві; під час війни, щоб не опинитись у лавах російської царської армії, він став працювати бухгалтером у «Союзе земств и городов»[23], де пробув до самої революції 1917 року. Коли весняне загальне революційне пробудження українського народу докотилось до фронту й захопило українців-вояків царської армії, Петлюра, що перебував на той час у ролі «земгусара» десь під Мінськом, був делегований на 1-й Український військовий з’їзд у Києві. Тут і звернув на нього увагу майбутній прем’єр Центральної Ради Винниченко, котрий шукав відповідної соціал-демократичної постаті — хай навіть напіввійськової, - аби протиставити її поручикові Міхновському, переконаному самостійникові й талановитому організаторові. Популярність і вплив Винниченка були у той час величезні, завдяки чому після проголошення Української Народної Республіки в жовтні 1917 року Петлюра став генеральним секретарем, цебто міністром, військових справ. Але колишній журналіст і теперішній «земгусар» не виправдав Винниченкових надій — стримувати й гасити прагнення українських військових до створення своєї національної армії, чого аж ніяк не хотів пацифіст і демократ Винниченко, вважаючи будь-яку армію непотрібною за мирних часів, що ось-ось мали наступити, бо, мовляв, усяка армія буде реакційною силою. Петлюра, як мовиться, «ввійшов у роль» керівника збройних сил України й став наспіх організовувати всякі курені, що мали обороняти Україну від північної мілітарної сили більшовиків, які вже готувались до походу на Київ. Це змусило Винниченка зняти Петлюру з його поста й натомість поставити економіста й політика соціал-демократа Порша, котрий нічогісінько не тямив у військових справах і — хотів того чи ні, - а своїми заходами став розвалювати ту збройну силу, котра могла б спинити червону орду на чолі з царським підполковником Муравйовим, яку послала більшовицька Москва «на допомогу повсталим українським робітникам і селянам».

На честь Петлюрі, слід сказати, що він, після своєї димісії, не став осторонь у ті трагічно-вирішальні для України дні, а на чолі Гайдамацького куреня ім. Визволення Слобідської України кинувся битися з більшовицьким військовим формуванням під Харковом, Полтавою й нарешті взяв участь у штурмі повсталого Київського Арсеналу. Разом із Центральною Радою та вірними їй військовими частинами Петлюра відступив із своїм куренем на захід, щоб потім, через місяць, вступити в здобутий у більшовиків Київ поперед німців, у яких Центральна Рада змушена була просити військової допомоги післяпідписання Берестейського мирного договору між УНР та центральними державами.

Не бажаючи зв’язувати своє ім’я з тактикою німецьких окупантів на Україні, Петлюра вийшов із війська, ставши головою українського земства[24], а його курінь влився в 3-й Гайдамацький полк під командою Волоха.

Отак невійськовий з фаху й освіти Петлюра здобув собі військову славу в боях за суверенність України, що й дало підставу президії Національного Союзу, оголошуючи повстання проти гетьмана, призначити Петлюру Головним отаманом військ Української Народної Республіки, ким він і лишався до трагічного кінця УНР та потім на еміграції, де не покидав думки про дальшу боротьбу за незалежність України.

Я ніби наводжу тут паралель між невійськовим колись Пілсудським і таким'же невійськовим раніш Петлюрою, але мені самому ця паралель видається штучною: адже Петлюра — син полтавського візника, а Пілсудський, хоч і прогресивніший за своїх споборників, проте з діда-прадіда шляхтич, котрий встиг загарбати Галичину й західну частину Волині. Ну як тут не згадати слова з вірша Панька Куліша:

Поки Рось зветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поти серце українське

З

1 ... 56 57 58 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"