Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

ті гроші й поділять їх, як то належить, а мені загадали нести свічку. Ми замкнули за собою льохові двері, а коли вони знайшли торбину, то висипали гроші тут же таки на долівку, — дуже втішно було дивитися на таку купу блискучих золотняків. Ех, щоб ви були бачили, як нашому королю і очі, й зуби розпалились! Він ляснув герцога по плечу та й каже:

— Ого! Оце так удача! Що скажете? Слухайте, герцогу, адже ж це перевершує «Неабищо», еге?

Герцог погодився, що таки перевершує. Вони гребли золотняки руками, просівали їх крізь пальці, впускаючи їх з брязкотом додолу; тоді король мовив:

— Що й казати! Не забувайте — ми тепер брати померлого багатія й представники живих його спадкоємців, — це не найгірша роль для нас, герцогу. От що значить покладатися на провидіння. Зрештою, це найпевніша справа. Я перепробував усілякі способи, але кращого за цей годі шукати.

Кожен на їхньому місці задовольнився б цією купою грошви і взяв би її на віру. Та де там! Вони обов'язково мусили перелічити. Отож полічили — і вийшло на чотириста п'ятнадцять доларів менше. Король і каже:

— Морока б його вбила! Цікавий я знати, де він оті чотириста п'ятнадцять доларів подів?

Побідкалися вони трохи, а потім кинулися шукати й поперекидали все чисто. Тоді герцог сказав:

— Нічого не вдієш, небіжчик був хворий, міг і помилитись. Я гадаю, що саме так і сталося. Найкраще — це погодитися з тим, що так воно є, й промовчати. Обійдемося й без них.

— Звісно, обійдемося й без них! То пусте, я про те зовсім не жалкую! Мене от недолік турбує — ось про що я думаю. Ви розумієте й самі, що ми повинні удавати тут із себе людей дуже чесних, щиросердих та шляхетних. Гроші ці треба зараз же винести нагору та перелічити там перед усіма, щоб на нас не впало й найменшої підозри. Проте, якщо небіжчик твердить, що тут шість тисяч доларів, буде велика прикрість коли виявиться, що…

— Стривайте! — вигукнув герцог. — Давайте-но поповнимо недостачу. — І він почав витрушувати золоті зі своєї кишені.

— Це чудова думка, герцогу! У вашої світлості й справді вельми світла голова! — сказав король. — їй-богу, це ж таки «Неабищо» знову нам у пригоді стало! — та й собі почав кишені вивертати, добуваючи звідтіля золоті монети й ставлячи їх стовпчиками.

Це їх мало не розорило, зате в торбині лежало рівно шість тисяч.

— Слухайте-но, — мовив герцог, — маю ще одну думку! Ходімо нагору, перелічимо прилюдно ці гроші, а потім візьмемо та й віддамо їх дівчаткам.

— Чудово, герцогу, дайте я притисну вас до моїх грудей! Блискуча ідея! Ну, й голова, вперше таку бачу! Ох, і хитра ж це штука — кращого й не придумаєш! Нехай тепер спробують нас підозрювати — це їм заткне рота!

Коли ми повернулися нагору, всі з'юрмилися навколо столу, а король почав рахувати гроші та складати їх стовпчиками, по триста доларів у кожному, — двадцять гарненьких маленьких стовпчиків. Усі дивилися на них неситими очима й облизувалися. Потім гроші згребли назад у торбину, а король, бачу, випростується й готується до нової промови. І за хвилю почав:

— Друзі! Мій бідний брат, що лежить отам, упокоївшись, у домовині, поставився вельми щедро до тих, кого залишив у цій земній юдолі. Він поставився вельми щедро до цих бідолашних маленьких овечок, яких любив та прихистив у себе в домі і які зосталися тепер без батька й без матері. Атож! І ми, ті, що знали його, знаємо, що він поставився б іще великодушніше до цих дівчаток, коли б не боявся образити свого любого брата Вільяма й мене. Чи, може, ви в тому маєте сумнів? Мені здається, що тут жодних сумнівів бути не може. Та й справді, що б же з нас за брати були, коли б ми стали йому на заваді в такій благородній справі й у такий час? Та що б же з нас за дядьки були, коли б ми пограбували — так, пограбували — в такий час цих бідних, лагідних овечок, котрих він так любив? Якщо я знаю Вільяма, — а я гадаю, що знаю, — він… А втім, я зараз його спитаю.

Король повернувся до герцога й почав йому щось завзято пояснювати на мигах, а герцог спочатку безтямно дивився на нього, мов заплішений дурень, а тоді раптом кинувся до короля, немов збагнувши, в чім річ, та давай гугукати на радощах та пригортати короля до себе мало не п'ятнадцять разів підряд, поки той звільнився. Тоді король сказав:

— Я знав це наперед. Я певен, що всі тепер розуміють, які він має щодо цього почуття. Отже, Мері Джейн, Сьюзен, Джоанно, візьміть ці гроші, візьміть усі! Це дарунок вам від того, хто лежить отам у домовині, захололий, але повний радості.

Тут Мері Джейн почепилася йому на шию, а Сьюзен та Заяча Губа почепилися на шию герцогові, й знов почалося таке обіймання та цілування, якого я зроду-віку не бачив. А всі присутні товпилися навколо зі сльозами на очах, та тиснули обом шахраям руки, аж трохи їх не повідривали, та примовляли раз у раз:

— Які ж ви добрі та милі! Як це шляхетно! Але як же так?..

А потім усі знов почали розводитися про покійника — і який він добрячий чоловік був, і яка ж то втрата непоправна й таке інше, й таке інше; а тим часом якийсь високий чоловік із вольовим підборіддям протовпився знадвору до кімнати й стояв собі осторонь, прислухався та придивлявся, ні до кого не звертаючись; та й до нього ніхто не звертався, бо король саме розпатякався, а вони всі понаставляли вуха, його слухаючи. З чого він почав, не пригадаю, а це вже дійшов до середини:

— … вони були найближчі друзі небіжчикові. Тому їх нині сюди й запрошено; проте ми хочемо, щоб завтра прийшли сюди всі, всі до одного: адже ж він усіх шанував, усіх любив, тож на похоронній оргії має бути присутнє все місто.

І такечки почав він на слухачів ману пускати, та зі своїх власних пишних фраз милуватися, та все ту «похоронну оргію» ні к лісу, ні к бісу телющити, аж зрештою герцогові терпець урвався, вхопив він клаптик паперу та й написав на ньому: «Похоронна церемонія, старий ви бовдуре!» — а тоді згорнув того папірця, подався наперед і, гугукаючи, простяг його понад головами людей королю. Той перебіг його очима, поклав до кишені