Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

ТІРРЕНСЬКІ РОЗБІЙНИКИ

Багато є островів на Егейському морі, та, мабуть, найпривітніший, найвеселіший з них — Наксос, що його обрав собі бог вина Діоніс. Світлий бог скрізь залюбки дарував людям радість і сміх, але найдужче любив він острів Наксос, що навіть своїми обрисами нагадував виноградний листок.

Тут завжди чекали на юного бога безжурні німфи, звабні менади й цапоногі сатири, усією веселою, галасливою юрбою вони вибігали його зустрічати, і тоді Наксос гримів від музики, співів і сміху.

Та й усі острови, усі грецькі землі полюбляли такі веселощі. Ось щойно відшуміло, відгуло буйне Діонісове свято на острові Хіосі. В юного бога ще йшла обертом голова, а він, покинувши веселе товариство у лісі, вийшов на берег і став, вдивляючись у ясну далечінь: чи не йде який корабель, що міг би довезти його до улюбленого Наксосу.

Недовго йому довелося виглядати.

Божественні очі здалеку вгледіли на лазуровому плесі біле вітрило. Воно дедалі більшало, ось уже видно веслярів, і, коли Діоніс замахав їм рукою, вони жваво повернули до берега.

Однак то були не мирні мореплавці, а лихі тірренські розбійники. Здаля угледівши стрункого юнака у пишних пурпурових шатах, гарного, з чорними кучерями, перевитими виноградною лозою, розбійники мерщій завеслували до берега.

— Оце-то ласий шматочок! — тішилися вони. — Чималенький викуп дадуть за нього батьки.

— Навіщо батьки? Ще більше дадуть, як продамо такого красеня в рабство.

— А справді! Навіть цареві пристойно мати такого раба.

Так перемовляючись, розбійники швидко гребли до берега, а тоді повискакували хто на каміння, хто просто в воду, поспішаючи до незнайомця. На кораблі зостався тільки літній керманич, він звіддалік придивлявся, що робиться на березі. А тірренці оточили юнака і здивовано розглядали його пишне вбрання та прегарне, але наче сонне обличчя.

— Куди тобі їхати? До Наксосу? То їдьмо з нами! — почулися радісні вигуки, юрба збуджено загаласувала, загелготіла, а тоді всі, разом із незнайомцем, подалися до корабля.

Але тут їх перестрів керманич.

— Кого ви ведете? — спитав він, вражений юнаковим виглядом.

Такої краси керманич зроду-звіку не бачив. В юнакові все наче

співало й світилося, все сяяло радістю, хоч очі в нього й досі були наче сонні.

— Це не смертний, це якийсь могутній бог! — вигукнув керманич і благально простяг руки до юнака: — О, будь милосердний до нас, нерозумних!

Гучний регіт розбійників заглушив ці слова. Відштовхнувши керманича, вони провели свого в’язня на корабель і посадовили на кормі біля скрутня линви. Що більше приглядався до дивного юнака керманич, то дужче змагали його страх і розпач. Відкликавши вбік двох старших тірренців, він зашепотів:

— То справді бог! Хіба ви, нещасні, не бачите, що наш корабель його ледве тримає? Він може накликати на нас люті вітри або, навпаки, відігнати їх геть.

— Дурниці плетеш! — урвав керманича його помічник. — Он який добрий ходовий вітер нам дме.

— Цей юнак хильнув, напевне, п’янкого вина, — додав інший розбійник, — і тепер як засне, то й не побачить, що ми йдемо зовсім не до Наксосу, а завтра вранці будемо вже у відкритому морі. Ми продамо його на Кіпрі або, ще краще, в Єгипті. Ох і добрячий матимем виторг.

— Треба зв’язати йому руки й ноги, щоб, бува, чогось не накоїв, — похмуро кинув хтось.

— Не руште! — затявся керманич. — Одумайтеся, хлопці! Де це чувано — брати бога в полон! Дарма що він наче сонний, потім матимемо клопіт.

Та розбійники не зважали на цю розпачливу мову. Вони хутчій заходилися біля юнака, що, схилившись кучерявою головою на линву, справді вже спав. Він ніби й не чув, як стали йому в’язати руки й ноги, навіть не ворухнувся, але пута чомусь ніяк не трималися на ньому і падали додолу.

Керманич усе бачив, і в нього в серці росла глуха тривога. Міцно тримаючи кермо, він повів корабель до Наксосу. Та невдовзі тірренці схаменулися.

— Куди ти ведеш корабель? — залунали обурені вигуки. — Може, тобі обридло жити на білому світі? Бери мерщій ліворуч!

— Я веду корабель до Наксосу, — спокійно відказав керманич. — А як вам це не до вподоби, то ведіть його самі.

Люто лаючись, розбійники підскочили до керманича і так його потурили, що він трохи не впав у воду. Його помічник став до керма і повів корабель геть від острова, що вже темнів праворуч на обрії.

Раптом усіх збентежив дивний дзвінкий голос:

— Куди ми пливемо? Ви ж обіцяли відвезти мене до Наксосу. Там нас радо зустрінуть…

Та дивний, немов жалібний голос потонув у гучному реготі, що розлігся довкола. Розбійники дружно сміялися юнакові у вічі, аж зі сміху лягали. А весла раз у раз здіймались у дужих руках, і Наксос швидко зник удалині.

Наче вогненна блискавка сяйнула в чорних юнакових очах, і більше він не вщедряв мореплавців ані словом, ані поглядом.

Раптом корабель спинився, став нерухомо, ніби хто тримав його знизу. Хвилі обминали його, вітер не чіпав вітрил, і вони безпорадно обвисли. Дарма веслярі щосили гребли — корабель не рушав із місця.

І враз усі відчули медвяні пахощі квітів та п’янкий дух вина, весла у здивованих розбійників оповило свіже зілля — в’юнкий плющ і виноградна лоза, вони швидко обплели щоглу, пониклі вітрила і пурпуровий плащ юнака, спадаючи йому гарно до ніг.

А юнак підвівся, гнівний, могутній, і тірренцям здалося, що то вже не людина, а царственний лев. їх змагав дикий страх, і, певне, тому спини в них позгиналися, замість рук повиростали плавці, а ноги зрослися в риб’ячі хвости. Розбійники задкували від юнака все далі й далі, аж поки попадали в воду дельфінами. Відтоді вони так зграйкою і тримаються завжди у морі.

З тірренців на кораблі зостався тільки керманич. Він стояв напівмертвий зі страху і не міг відвести очей з могутнього бога. А той підійшов і лагідно мовив:

— Не бійся, мудрий керманичу, я знаю, що ти сам один боронив мене від тих розбишак. Клянуся тобі моїм батьком, всемогутнім Зевсом, і моєю матір’ю Семелою, що була найкращою з-поміж смертних жінок, — я не заподію тобі лиха. Веди до Наксосу корабель, і він помчить сам, без вітрил і без весел.

Справді, невдовзі вони прибули до Наксосу. Згодом тут керманич став служити у Діонісовім храмі жерцем, а юний бог, блукаючи по всьому острову в супроводі веселої, галасливої юрби німф, менад і сатирів, натрапив якось при березі на крітську царівну Аріадну, закохався в красуню, як