Читати книгу - "Джури-характерники"

А Пилип оголосив учора, що на нього чекають нагальні справи в іншому місці. Що то за місце, знали всі: Крим. Іншого місця, в якому у Швайки є нагальні справи, не було. Тож Вирвизуб лише зітхнув і запитав:

— Якою дорогою збираєшся їхати?

— Звісно, якою, — відказав Швайка. — Спочатку піднімуся за пороги, тоді прокрадуся подалі в степ, бо там стежа не така пильна, як тут. А тоді вже, як свій, поверну, куди треба.

— І це ж скільки часу займе? — спитав Вирвизуб.

— Днів зо п’ять щонайменше, — відказав за Швайку Грицик.

— Ну, це довго, — втрутився Санько. — А що, коли спробувати інший шлях?

— Це ж який?

— А отакий, — Санько махнув рукою у степ. — Навпростець.

— Навпростець, кажеш?

Усі побачили, як Швайка завагався. І було зрозуміло, чому саме. Справа, у якій він їхав, була така важлива, що потрібно виключати найменший ризик.

Усім давно відомо, що ногайці не лише лютий народ, а й надзвичайно сторожкий та обережний. За дніпровськими плавнями невпинно стежать не тільки потужні сторожові роз’їзди, а й найзіркіші спостережники, що зачаїлися в найнесподіваніших місцях. І якби їх вистежити, або й привернути на себе їхню увагу — Швайка міг би приступити до своїх нагальних справ на кілька діб раніше.

І от Грицик та Санько з невеликим товариством ще вдосвіта, обійшовши місця ймовірної зустрічі з кінною ногайською сторожею, засіли в оцих низеньких цупких кущах. Власне, Грицик пропонував проїхати ще далі, проте Санько мав думку, що татарська стежа залягла десь неподалік. І, як завжди, не помилився.

— Я теж гадаю, що там їх декілька, — сказав Грицик і влігся якомога зручніше.

— Вигадуєте ви все, — пирхнув Микола. — Вам ці татари вже під кожним кущем ввижаються.

Санько обернувся до нього.

— То що ти пропонуєш? — запитав він.

— Тут і сліпому ясно, — зверхньо пирхнув Микола. — Коли вже щось запідозрили, то обережно підповзти, і це… — Микола провів ребром долоні під горлом.

— Радо скористаємося твоєю підказкою, — відказав Санько. — Але іншим разом.

— А зараз що — жижки тремтять? — ущипливо поцікавився Микола.

Грицик сердито глипнув на нього. Але стримався і тільки мовив крізь зуби:

— Більше з нами у вивідку не підеш.

— А що я такого сказав? — огризнувся Микола.

Він ледве приховував своє обурення. Мало того, що ці безвусі Швайчині джури командують ним, то ще й на кожному кроці підкреслюють, що він, Микола Дишло, не має в голові ні крихти кебети. Він засопів, мов борсук, і запитав:

— А ви знаєте, чого мене звуть Дишло? — І, не чекаючи відповіді, пояснив: — Коли на наше село напали татари, то я дишлом за одним махом проламав голову одразу двом. А тут…

Оскільки потрібні слова на язик не спливали, Микола презирливо плюнув на землю. Якби його воля, то він давно б уже полишив це обережне товариство. Проте Вирвизуб суворо-пресуворо наказав йому слухатися Швайчиних джур, як його самого. Ну, нічого, він, Дишло, якось витерпить до кінця виправи. А тоді скаже Вирвизубові все, що він думає про цих хирляків, і більше ніколи не матиме з ними справи. Подумаєш, вивідники! Якби не їхній вовк, то, мабуть, вони й досі сиділи б десь під дніпровськими кущами. От хто справжній вивідник!

Куций, мабуть, відчув, що про нього думають, бо повернув голову до Дишла, вдарив по землі хвостом-полінякою і знову задивився у степ.

П’ятим вивідником був Телесик. Спочатку Грицик з Саньком не хотіли брати його з собою, проте Телесик якимось дивом умовив Швайку заступитися за нього.

Швайка… При згадці про нього у Грицика стиснулося серце. Де він тепер? Поїхав в обхід, чи лежить десь неподалік і чекає, доки вони привернуть увагу татарських спостерігачів на себе. Як Дишло на них, так і Грицик теж відчував образу на Швайку.

Швайка сказав: «Ти, друже, залишаєшся тут. І, коли що, постарайся мене замінити…» Грицик тоді всміхнувся і відповів: «Ти мовиш так, ніби навік прощаєшся». Думав, що Швайка відбудеться жартом, але той без тіні усмішки кивнув головою: «Всяке може бути». А перед цим Пилип довго радився з Вирвизубом і в того теж був явно заклопотаний вираз. Грицик бачив, як перед прощанням вони міцно обнялися, мовби прощалися назавжди…

Зненацька Куций звівся на ноги і нашорошив вуха. А тоді Телесик, який теж не відводив очей від степу, схопив Грицика за руку.

— Дивіться, дивіться! — збуджено прошепотів він. — Оно, бачите?

Швидше якимось відчуттям, аніж очима вони завважили ледь помітний порух правіше від того місця, за яким стежили. А ще за кілька хвилин з-за кущів ви гулькнули продовгуваті голови двох татарських коней.

Потріпуючи вухами, коненята попасом рушили в їхній бік.

— Овва, — зненацька прошепотів Грицик.

— Що ще за «овва»? — насмішкувато поцікавився Дишло. — Тікати будемо від цих коненят, чи як?

— Помовч! — люто засичав Грицик. — Приглянься краще до них.

— Коні як коні… — почав Микола і раптом замовк.

Так, це були звичайні коні. От тільки спини у них були якісь не такі. А ще за хвилину, придивившись, Микола зрозумів у чому справа: на кінських спинах лежали подушки. Ті, що зазвичай слугували татарам за сідла. Мабуть, коні утекли від своїх господарів…

— Замріть! — раптом порушив тишу Санько. — І повторюйте подумки, що ми маленькі кущики.

— Як це… — почав було Микола, проте лютий Грициків погляд ніби приморозив йому язика.

Коні підійшли вже доволі близько. Нараз Микола роззявив рота: до їхніх животів мовби приклеїлося двоє татарів. Час від часу їхні голови вистромлювалися з-за подушок, бистрі очі озирали степ і знову татари припадали до кінських животів.

— Думай, що ми — маленькі кущики, — прошепотів Грицик. На його чолі виступили краплини роси. Змокрів і Саньків лоб, а на Телесиковому чолі брижами забігали дрібонькі зморшки. Лише тут Микола згадав, що його супутники — не прості хлопці: вони вміли навіювати свої думки іншим. І, мабуть, зараз подумки умовляють татар повірити, що вони — кущики.

Що ж, він теж це робитиме, хоча й не розуміє, чому їм, таким відчайдухам, треба когось умовляти. Чи не простіше накинутися на цих татарчиків з шаблями? Та, на жаль, їхні коні,