Читати книгу - "Споконвічна земля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але далі трапилося ще цікавіше:
«В лето 6841 (1333 рік. — В. Б.)… Того же лета пресвященный Феогнаст, митрополит Киевский и всея Руси, прииде на Москву, быв в Цареграде и во Орде. Того же лета князь велики… заложи церкву камену на Москве, на площади внутрь града, святаго архангела Михаила и того же лета свершена и свещена бысть пресвященным Феогнастом, митрополитом… месяца Сентября в 20…» [102, с. 206].
Як ми бачили із наведених цитат, у листопаді 1332 року митрополит Феогност ще перебував у Володимирі (Волинському) і, звичайно, у піст, до Різдва Христового, розпочати свою подорож до столиці Золотої Орди Сараю та далі — до Константинополя не міг. А 20 вересня 1333 року той же Феогност, відвідавши Константинополь та цей раз Сарай, уже висвячував церкву у Москві. Тобто за Никоновським літописом, митрополит Феогност за 8 місяців, із січня по вересень 1333 року, подолав шлях — Володимир (Волинський) — Сарай — Константинополь — Сарай — Москва та вирішив такі питання:
• у Сараї (перший раз) — отримав у хана Узбека ярлик (дозвіл) посісти посаду митрополита та ярлик на проїзд (забезпечення) по території Золотої Орди,
• у Константинополі — отримав листи та подарунки до хана Золотої Орди Узбека від імператора і Патріарха, та обов’язковий воєнний супровід.
За свідченням арабського історика Ібнбатути, подорож від Сарая до Константинополя у ті роки тривала не менше 80 днів. Це, якщо не траплялися звичайні пригоди. А ті траплялись постійно… У Сараї (вдруге) — отримав від хана Узбека ярлик на посаду митрополита Золотої Орди, ярлик на проїзд до Московського улусу та воєнний супровід до Московської ямської зупинки. У кращому разі на цю подорож треба було витратити майже 70 днів.
Не забуваймо: шлях від Володимира (Волинського) до Сарая долався у ті роки теж не менш ніж за 80 днів.
На подолання тільки шляху митрополитові Феогносту разом зі своїм оточенням, а то не менше 500–800 людей, треба було витратити близько 300 діб. Що зайвий раз свідчить про «доважки брехні» до Никоновського літопису. Отож, ми ще раз переконалися, що опис діянь митрополита Феогноста з 1328 по 1333 рік є вигаданим, звичайною вставкою до російської так званої історичної науки.
При цьому ми абсолютно не говоримо та не аналізуємо вчинки митрополита Феогноста за наведені (1328–1333) роки, які не узгоджуються із реаліями того часу.
Не забуваймо: у Золотій Орді для московського князівства не робили винятків із правил.
Цікаво зазначити: після 1332 року до своєї смерті, яка настала 1353 року, митрополит Феогност більше жодного разу не навідувався до Києва, Чернігова чи Володимира (Волинського). Як обрізало!
Сучасний професор Леонтій Войтович мав повне право зробити такий висновок щодо цього періоду української історії:
«Детально розбираючи епізод нападу на новгородського владику (1331 р.) і наступні епізоди церковної історії, пов’язані з Києвом, П. Клепатський приходить до цікавого висновку, що поставлений Тирновським болгарським патріархом Київський Митрополит Феодорит (бл. 1353 по 1356 р.) був висуванцем київського князя Федора. І саме через протидію цього князя литовський ставленик Роман не зміг зайняти митрополичого престолу у Києві в 1354 р. Ця гіпотеза заслуговує глибокої уваги. Інші ж висновки автора (П. Клепатського. — В. Б.) з історії цього періоду хибні» [116, с. 7].
Погоджуючись із частковим висновком професора Л. Войтовича, змушені зазначити, що сьогодні ми маємо змогу робити радикальніші висновки. І вони на часі.
Згідно з листом польського короля Казимира III до Константинопольського Патріарха (1350–ті роки), держава Данила Галицького — Велике Галицько–Волинське князівство з давніх часів мала своїх окремих митрополитів. Думаю — то є цілковита істина, оскільки польський король у листі до Патріарха хибити не міг. Ось їхні імена:
1. Нифон.
2. Петро.
3. Гавриїл.
4. Феодор.
Оскільки ж за свідченням давніх достовірних джерел (про них говорилося раніше), Київ усі ті роки (1240–1362) належав до Великого Галицько–Волинського князівства, і в Константинополі про те, звичайно, знали, то московські митрополити не могли носити титул — «Київський». Це звичайний російський імперський анахронізм, вигадка.
Прийшла пора й цьому питанню надати принципового значення та вказати московитам на їхні чергові «доважки брехні».
Ось чому «Літопис Руський» після 1250 року й по 1292 рік жодним словом не згадує київських митрополитів — Кирила й Максима. Таких на Київсько–Галицько–Волинській землі з 1250 по 1292 рік не було. Що цікаво, «Курило — печатник (канцлер)» Данила Галицького до 1250 року (включно) у «Літописі Руському» згадується тричі: під 1241 роком (сторінка 399), під 1243 роком (сторінка 400), під 1250 роком (сторінка 406). Два останніх рази згадується так: «Курило — митрополит», хоча на ті роки митрополитом ще не був. У літопису те слово вжите, як звичайний московський «доважок брехні». Чому є дуже оригінальне свідчення у самому літопису.
Послухаємо літопис:
«Тим часом Курило–митрополит ішов [через Угри в Греки], посланий Данилом і Васильком, щоб [там його] поставили на митрополію руську» [18, с. 406].
Цілком достовірно відомо, що у 1250 році Москви ще не існувало, а так звана Ростовсько–Суздальська земля входила до складу Золотої Орди і ніякого відношення до «руської землі», де мав бути «руський Митрополит», не мала.
Отож, Константинопольський Патріарх не міг висвятити галичанина Курила в митрополити для Золотої Орди. Що, очевидно, не потребує доказів.
Професор Леонід Махновець, який перший опрацював та видав «Літопис Руський», звичайно, не звернути увагу на цей парадокс не міг. Через те, що так, як московська влада категорично забороняла торкатися цього питання, приписуючи собі галицького «Курила–печатника» в митрополити, то професор, підігравши московитам, вчинив блискуче, написавши на сторінці 523 в одній із довідок: «Кирило (Курило) II… З осені 1250 сидів у Суздалі» [18, с. 523].
Всі залишилися задоволені та не звернули уваги, що то — відверта і очевидна брехня. Бо ще у 1912 році, в часи найжорстокішої столипінської цензури, у Москві вийшла друком праця К. Валішевського «Іван Грозний», де автор цілком достовірно заявив:
«До татарского нашествия розделение русской земли на маленькие княжества и сохранение постоянной связи церкви с Константинополем были гарантией независимого положения ея владык. Но в это время (після 1240 року. — В. Б.) они решили стать под защиту новой власти. Митрополит Кирилл стал жить при дворе самого хана. Милостивая грамота Мангу–Тимура и щедро раздававшиеся его приемниками
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Споконвічна земля», після закриття браузера.
