Читати книгу - "Бот"

Ось тоді все й почалось. Ріно відчув, як щось запульсувало у нього в задниці. Прямо отам, унизу. Так ніби в куприк вгатили кілька кубиків льоду. Ноги стали ватяними, шлунок провалився аж до гепи, а шкіра стяглася, наче хтось підсмикнув її на тім’ячку. Він розкрив пельку, але не видушив з себе ні слова. Хедхантер не розумів, що з ним таке. Стан змахував на серцевий напад чи на приступ невідомої хвороби, яка чималий час ховалась і ось зрештою вибрала невдалий момент, щоб проявитися. Але не був ні тим, ні іншим. То Ріно розширив гаму своїх відчуттів, дізнавшись нарешті, що таке непереборний і всепоглинаючий страх.

— Бо-о-осе! В… в… він біжи-и-ить! — зарепетував Джеро, намагаючись розвернути свій байк. — На хрін!.. А-а-а! На-а-а хрін!..

Що саме «на хрін» він так і не осилив пояснити. Мотоцикл грузнув у піску.

— Кидай мотоцикла, — нарешті прошамкав Хедхантер, не впізнаючи власний голос. — Побігли, блядь!

Покидавши пляшки з водою, дробовики, байки і рацію, Ріно і його боєць дали драла з Долини Смерті. Вибралися на твердий ґрунт і почесали геть, не озираючись.

Джеро, як і більшість вихідців з південної Африки, був витривалим, мов високогірний баран. Очевидно, бігав він краще за огузкуватого Хедхантера, який курив цигарки відтоді, як у Анголі став президентом Жозе Едуарду душ-Сантуш.

— Босе… е-хех… я збігаю в… ху-у-у… Сан-Педро і… прижену машину, — на бігу пролепетав негр. Від селища їх відділяло кілометрів вісім.

— Що-о?!

— Я повернусь, босе… фу-фуф… Я обіцяю… Я чекатиму… на трасі… Інакше ми… звідси не виберемося.

— Не по… не покидай мене! — Ріно запанікував. Джеро швидко віддалявся. — Я тебе вб’ю, ти чорнозадий вилупку! — Гереро не зреагував. Дистанція росла на очах.

Небавом Джеро зник. Хедхантер нарешті озирнувся. Вілла не було. Він або відстав, або впав і не зміг піднятися. Втім, бажання спинитись не виникало. Ріно біг далі.

Ріно на все життя закарбував, яким сухим було повітря того дня. Він ніколи не забуде, як вогонь, що роздирав гортань, неухильно пробирався в глиб легень, і під час кожного схлипу подих забивав шерехатий присмак старих газет, змішаний з теплим запахом сірого піску. Паперовий смак пустелі — невблаганний присмак смерті.

LVIII

Середа, 19 серпня, 12:38 (UTC -4)

«DW», житловий корпус

Лаура мчала коридором, на ходу заправляючи сорочку в джинси. Чуприна стояла сторчма, прим’ята після обіднього сну. На носі не було звичних окулярів.

Вилетівши з-за рогу, психіатр ледь не збила Тимура, який неспішно крокував до кухні з порожньою чашкою.

— Швидше! — випалила дівчина. — Джеффрі вийшов на зв’язок.

— Звідки знаєш?

— Кацуро сказав, — через поспіх Лаура промахнулася, втрапивши ґудзиком у не в ту дірку, і сорочка скособочилася. — Він знайшов їх.

Тимурова чашка так і лишилася порожньою. Забувши про свіжу порцію кави, він помчав слідом за Лаурою до переговорної кімнати.

Коло радіостанції згуртувались Кейтаро Рока, Кацуро Такеда, Ігор Ємельянов, Ральф Доернберг, Стефан Ермґлен та Тіана Емерсон. За пультом схилився Ральф.

— Хлопче, прийом. Це Ральф Доернберг. Як мене чуєш?

— Чудово, Ральфе, — з динаміка долинув напружений і дуже тихий голос Джеффа.

— Це так погано чути чи він навмисне шепоче? — бовкнув хтось у юрмі.

— Джеффрі, ти можеш говорити голосніше? — запитав Доернберг.

Кілька секунд з рації сочилось монотонне шипіння. Зрештою американець озвався:

— Відповідь заперечна, — по-воєнному рубонув Джефф, а тоді, схаменувшись, додав простіше: — Пардон, Ральфе, не можу говорити вголос. Ми надто близько.

По лицях присутніх у переговорній кімнаті метнулась темна тінь. Кожен здригнувся, уявивши себе на місці Джеффрі: серед пісків, у небезпечній близькості від ботів.

— Ти бачиш «малюків»? Вони десь поруч?

— До найближчого — метрів вісімдесят, — повідомив Джеффрі.

Бразилійка стиха вилаялась. Тимуру хтось наче дмухнув за комір крижаним повітрям.

— Добре, я розумію, — повільно промовив Ральф. — Розкажи, де ви зараз.

Американець, звірившись з картою на iPhone, назвав координати, а потім продовжив:

— Ліворуч від мене стофутове[81] провалля. Тягнеться із заходу на схід. Внизу видно печери. Не повністю. Частково. Огляд з цього місця паршивий, але саме там ховаються боти. Ми з Алондрою залягли неподалік від прірви.

— А де Ріно?

— Ми розділились дві години тому. Ріно з африканцем подались до протилежного кінця Долини.

Несподівано в динаміку пролунали притлумлені зойки Алондри. Джеффрі зашикав на неї, та зойкання не стихало. За кілька секунд запала повна тиша. Схоже, американець затулив чилійці рота долонею.

— Що сталося? — захвилювався Ральф. — Що там у вас?

— Мене зараз вирве, — прохрипів Джефф.

— Що там?! — від хвилювання канадець підвищив голос.

— Тут бот… прямо під нами… — Джеффрі говорив уривками. — Я не помічав його…

— Що з ним? Що він робить? Опиши нам! — гарячкував Ральф.

— Він стоїть… «малюк» просто стоїть, але… О, Господи!.. На ньому чиєсь лице.

— Що?!

— Він надягнув на себе чиєсь лице…

— Я не розумію тебе, Джеффрі. Повтори!

— Бот начепив на голову обличчя людини.

— Що ти таке говориш?

— Схоже, вони зрізали шкіру з якогось чилійця… зняли, як скальп… тільки не з тім’я, а з лицевої частини… і бот… він напнув цю шкіру на себе.

Тіана Емерсон застогнала. Стефан Ермґлен відсахнувся від передавача.

— Як ж казав тобі: вони дістались до людей, — обернувшись до Джепа, кинув Ральф.

У цю мить Тимур наче відключився. Схвильований гамір, що заповнив радіокімнату, долітав до нього віддаленим шепотінням. Програміст зловив себе на думці, що його не дивує повідомлення Джеффрі. Описана картинка вписувалась у його бачення ботів. Він, правда, ще не розумів чому.

Тимур почав пригадувати. Спершу демонстраційний тест для генералів з Пентагону: боти накинулися на «Мініґани», бо після двох тренувань «засвоїли» факт їхнього існування. Потім у пам’яті воскресли вечірні атаки ботів: «малюк», що засікав час появи охоронців. За ними зринула картина втечі: бот відкриває браму, набираючи код і «кахикаючи» в кулак.

Тимур відсунувся від решти і заціпенів. У «МАЙКОНі» Вадим Хорт працював над… макросами. Тимур знав про це. Знав давно, але спочатку чомусь не надав значення.

У більшості САПР існує можливість створення макросів. Щоб не будувати однотипні моделі чи креслення, щоразу починаючи з нуля, можна ввімкнути режим макроса. Під час першої побудови система запише послідовність натиску клавіш, вибору команд меню тощо. Утвориться код, який можна використовувати повторно, просто міняючи деякі параметри. Це і є макрос. У «МАЙКОНі» Хорт працював над тим, щоб дії користувача перетворювались на максимально гнучкий