Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Поки я мимохідь мучив себе цими запитаннями, капітан Немо зупинився. Ми всі також зупинилися. Я озирнувся і побачив, що матроси вишикувалися півколом за своїм командиром. Придивившись, я побачив якийсь довгастий предмет, що його несли на плечах чотири матроси.

Я з цікавістю розглядав місце, де ми стояли. Це була широка галявина, оточена немовби висіченим у камені підводним лісом. Від світла наших ліхтарів стелилися гігантські тіні. Довкола панувала темінь, і лише зрідка, потрапляючи у смугу світла, спалахували червоні іскорки на гранях коралів.

Нед Ленд і Консель стояли поруч. Ми чекали, що буде далі. І раптом я здогадався, що ми будемо присутні при незвичайному обряді. Оглядаючись навсібіч, я помітив, як то тут, то там випинаються невисокі горбики, покриті вапняковим шаром. Вони розташовувалися у певному порядку, що наштовхувало на думку: «Це робота людських рук».

Посередині галявини, на підвищенні, зробленому з уламків скель, стояв кораловий хрест. У моїй пам'яті він відбився, як постать, що розкинула закривавлені руки, а вони так і закам'яніли.

За знаком капітана Немо один із матросів вийшов уперед і, вийнявши з-за пояса кирку, почав вирубувати яму за декілька футів від хреста.

Я все зрозумів! Нас привели на підводне кладовище: яма — це могила, а довгастий предмет — тіло матроса, мого пацієнта, що помер уночі! Капітан Немо і його підлеглі ховали свого товариша на цьому братському кладовищі в океанських глибинах…

Ще ніколи я не був таким схвильованим, збентеженим та розгубленим водночас! Те, що відбувалося, здавалося неймовірним, і я відмовлявся вірити власним очам!

Могилу видовбували повільно. Сполохані зграйки риб кинулися врозтіч. Я чув глухі удари заліза об вапняковий ґрунт і бачив, як розліталися іскри від удару кайла об кремінь, що лежав на дні. Яма ставала дедалі довшою і ширшою, а невдовзі перетворилася на таку глибоку, що в ній могло вміститися тіло дорослої людини.

Тоді до неї підійшли ті четверо, котрі несли покійника. Тіло, загорнуте у білу тканину з вісону, опустили у могилу заповнену водою. Капітан Немо і його товариші, склавши руки на грудях, стали навколішки… А ми троє схилили голови.

Потім могилу засипали уламками викопаного ґрунту, аж поки на тому місці не утворилося вивищення.

На завершення церемонії поховання капітан Немо і матроси опустилися на одне коліно, підняли руки на знак прощання навіки…

Після цього похоронна процесія повернула в напрямку «Наутилуса», і тепер нас було на одну людину менше. Як не дивно, я також відчував біль утрати.

Ми знову проходили під аркадами підводного лісу, повз коралові гайки і чагарники. Дорога постійно вела нас угору.

І ось удалині з'явився вогник. Ми йшли на цей маяк і приблизно через годину вже були на борту «Наутилуса».

Перевдягнувшись, я піднявся на палубу і сів поблизу прожектора. Мою душу заполонили похмурі думки.

Через деякий час до мене підійшов капітан Немо. Я підвівся.

— Він все-таки помер уночі? — запитав я, бо знав, як йому буде важко почати розмову.

— Так, пане Аронаксе, — відповів капітан Немо.

— І тепер він спочиває на кораловому кладовищі поряд зі своїми товаришами?

— Так, забутий усіма, але не нами! Ми вирили могилу, а поліпи замурують нашого покійника у непорушну гробницю…

Капітан Немо затулив обличчя руками і, хоч як не намагався стриматися, розридався. Опанувавши себе, він сказав:

— Там, на глибині декількох сотень футів під водою, наш тихий некрополь…

— Ваші мертві сплять там спокійно, капітане. Їхні тіла недосяжні для акул.

— Так, пане Аронаксе, і для акул, і для людей! — промовив капітан Немо.

Частина друга

Розділ перший

Індійський океан

Перша половина нашої підводної подорожі завершилася хвилюючою сценою на кораловому кладовищі, яка залишила незабутній слід у наших серцях.

Наступного дня після тієї події розпочалася друга половина пригод «Наутилуса» і його мешканців. Так, я назвав нас мешканцями підводного судна, а не членами екіпажу бо ми там жили, а не просто мандрували чи перебували під час якоїсь експедиції.

Капітан Немо був неординарною особистістю і максималістом. Він не лише жив під водою, він хотів померти тут і навіть приготував місце для власної могили в недосяжних глибинах океану! Там жодне морське чудовисько не потривожить вічного сну жителів «Наутилуса» — друзів, які й мертвими будуть разом, як разом були за життя, такого незвичайного і таємничого! Але, здається, основне для них те, що вони знайшли надійне місце, яке сховає їх від людей!

Це їхній спільний виклик людському суспільству, категоричний і беззаперечний! Це їхній вибір. Особисто я вважаю, що ці люди гідні його, бо їм вистачило бажання, сили волі, мудрості та зваги, щоб здійснити свій неймовірний задум і неухильно відстоювати його.

Природно, що я і мої друзі намагалися збагнути таємницю капітана Немо та його товаришів. Гіпотези Конселя мене не влаштовували. Мій слуга зачислив капітана Немо до когорти тих невизнаних учених, як мстяться людству за байдужість до їхнього генія. Конселеві здавалося логічним, що така людина скинула з себе ярмо земних спокус і зникла у вільній стихії, яка так відповідає її волелюбній натурі. Всі ці припущення були правдоподібними, та, як на мене, розкривали лише одну грань незбагненної натури капітана Немо.

Мені не давала спокою таємниця минулої ночі. Навіщо було закривати нас у темниці та ще й «пригощати» снодійним? Чому капітан Немо так різко вирвав із моїх рук підзорну трубу? Що я міг би побачити там такого, чого не повинен бачити ніхто, крім членів екіпажу «Наутилуса»? Один із них поплатився життям за те, що посвячений у ці таємниці! Все це спонукало до пошуку інших причин, чому ці люди стали підводними мешканцями. Ні! Капітан Немо не просто втік від людей! І його грізне судно, вочевидь, це не лише прихисток для групи вільнолюбних людей, а й зброя страшної помсти.

Та то були лише нічим не підтверджені здогади. Для того щоб знайти відповіді на всі запитання про підводне існування «Наутилуса», я мусив ретельно вести свої записи під диктовку подій. Я прагнув докопатися до істини, адже недаремно доля закинула мене на цей таємничий корабель, і саме в цьому я побачив свою велику місію. Можна було, звичайно, не сприймати те, що відбувалося зі