Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

густий жіноцький та дівоцький лемент до млості хапав за серце Михайлика, аж вітер здіймав над базаром, аж куряву крутив, що в ній залюбки купалось оце збіговисько невгамовних і життєрадісних людей, що споконвіку шукали тут двох речей: хліба й розваг, бо саме ж базар у ті часи наділяв простий люд найголовнішим: поживою не тільки для шлунка, а й для ока та вуха, хлібом і видовиськами.

Хлібом — не всіх.

А видовиськами…

36

О, їх було там до стобісового батька, дивовищ усяких, дешевших од хліба (хто мав кишеню порожню, той не платив), але таких же либонь насущних, як і хліб…

Десь угорі ходив між двома височенними стовпами по мотузу легкий линвохода.

В його руці вигравав проти сонця шовковий хінський (чи, як ми тепер сказали б, китайський) холодок, барвистий шовковий шатрик, що спомагав не впасти вниз. Масно вилискували пружисті м'язи линвоходи, мовби він був череп'яний, полив'яний, і кожен його рух, стрімкий та летючий, переймав Михайликові подих, і парубок заздрив доброму вмінню спритного чоловіка, заздрив, як хороше заздрити вміють лише юнаки — дорослим майстрам свого діла, бо ж невситимо хочеться скуштувати всякого вміння, всякого ремесла, будь-якого мистецтва, щоб, на часинку бодай, побувати всім — і шевцем, і дяком, і козаком, і бандуристом, і пасічником, і лікарем, і сотником чи полковником, і навіть отим сивим сербином, що показував православним свого лемеху-ведмедя, муштруючи його, незграбного, і так і сяк.

Всього було доволі на базарі.

Двоє вічно голодних спудеїв київської Академії виводили на жовтому папері кунштики, а за три-чотири гроші малювали парсуни дівчат і молодиць, і круг кожного маляра, в щирім подиві перед кебетою, нишкнув чималий гурт цікавих.

Та й китаєць у синьому запорозькому жупані малював там не тільки квітки й краєвиди своєї Хіни, а й запорожців, а й тутешніх дівчат і молодиць, і всі вони скидались на щирих китайців, і хай мій довірливий читач не думає, що це вигадка, бо саме такі малюнки, як розповідають освічені люди, зберігаються тепер в одному з музеїв міста Праги: типи запорожців, з натури змальовані колись якимось китайським художником.

Свистіли там і тьохкали сліпі сопілкарі з мирославського цеху жебраків з цехмайстром своїм, Варфоломеєм Кописткою, в началі. Співали лірники та бандуристи. Преревно плакали над ними молодиці, бо ж дівчатам того жіноцького діла — поплакати — ще й не кортіло.

Яка більше плакала молодичка, а яка й менше: на шаг, на гріш, на два, залежно від свого подаяння кобзареві, як того й вимагала звичайнісінька порядність: хто скільки заплатив, стільки й рюмсав, бо скільки даєш, стільки й ридаєш.

Проразливим голосом співав лірник Лазаря, якийсь безногий каліка-нехода, трохи далі молодий сліпець-кобзар — весело виспівував про прикрості пекла, про муки Христові, про смерть молодого чумака, а якісь троє-четверо чоловіків, напідпитку вже, тинялись межи сліпцями й міркували, хто співає краще, хто грає ліпше, і Михайлик з матір'ю цікаво прислухались до глибокодумних висновків тогочасного народного, як ми тепер сказали б, жюрі:

— Отой нехода грає з притиском, — про молодого безногого лірника зауважував перший.

I справді, цей грав із таким притиском, що й Михайликові кортіло — навчитись би ось так і собі.

— А цей басило — з виводом! Чуєш? Га? — наполягав другий.

I вже кортіло Михайликові: навчитись би й так, із виводом…

— Оцей литвин — без ножа серце крає… — обставав за білоруса, зайшлого здалеку, третій.

— Як собі хочете, куме, — сумно зітхав четвертий, товстопикий полупанок, — а жалібнішого над старого нашого мирославського кобзаря Пригару досі нема та й нема!

— Не такі вже тепер, як бувало колись, кобзарі. Ой, не такі!

— Та й усе тепер не таке…

— Ой, не таке!

— Хіба ж оце — базар?

— Та який же це, куме, базар!

— Хіба ж оце крам!

— Сміття!

— Та й хіба ж оце лемент базарний! Коли ми з тобою молоді були, ото був лемент! Ото був крик! Ото був спів!

— Війна. бач, куме… — почухав потилицю перший.

— Еге ж… усе війна та війна. А жити й нема коли!

I куми, всі четверо, зажурились притьмом, і вже мовчки слухали жалібні слова про муки Христові, а грізні — про недавню війну проти польського панства…

— Все війна та війна… — зітхнув і перший.

— Помагай, боже, нашим! — перехрестився полупанок, четвертий.

— А которі ж — наші? — пильно поглянувши на нього, спитав другий.

— Которі подужають, — знизнув плечима той.

— А чи ти не сучий син часом?!

— Собака ти!

I троє дядьків хутенько покинули серед базару свого багатого кума.

37

А наш Михайлик з мамою чимчикували по риночку далі та глибше, і жарке дихання близької війни не так уже й пашіло над юрбою, бо ж почалась усобиця недавно та й люди позвикали вже до воєн, та й не стріляли десь там однокрилівці так наполегливо — заради либонь завтрашніх Зелених свят, коли не тільки працювати, а й воювати є великий гріх.

Отож не чулось тут ніякого повіву війни в ту хвилину, хоч і тинялись по базару козаки в скривавлених завоях, стомлені; закурені, обшарпані, охлялі, а до них кричав тоненько вогненнопейсий рудь, пристаркуватий єврей, що стояв над шапликом з брудною кригою та соломою, в якому плавала прездорова бочка:

— По квас, по квас, — лементував він, — по добрий квас!.. Сонце палить, а квас гасить! — ще й стукав цурупалком у напівпорожню бочку: — По трояку! По трояку!.. Сало палить, а квас гасить! Хто квас минає, той щастя не знає! — і, либонь на щастя сподіваючись, дехто й не минав того страшнуватого пійла, і думав собі Кохайлик, якщо сьогодні розбагатіє-таки, то вихилять вони з мамою зразу по три михайлики, — це тоді вже, як по обіді пити схочеться, бо поки що, в чеканні призиченого циганочкою багатства, хлопцеві хотілось тільки їсти, бо ж ніякого сала, яке тра гасити квасом, у нього давненько вже і в роті не було.

Отже, потрібно було спочатку… хоч трохи розбагатіти, роззолотіти, штани полатати, хліба пожувати, бодай годиноньку порозкошувати.

38

Розбагатіти! Бодай на один день. На годину! Бодай на ту, хвилину, коли він знову стане перед очі тої вередливої та гоноровитої панни, котра так непоштиво сприйняла сьогодні його чесне сватання.

Та хоч багатства й не було поки що, він уже дивився на щедроти базару жаденним оком покупця, бо таки чогось чекав уже й чекав од слів тої циганочки…

Спинявся з матінкою й біля пронозуватих татар, що, на землі схрестивши ноги попід своїми віслюками та верблюдами, зазивали до товарів