Читати книгу - "Стара фортеця"

— До Києва, папашо, до Києва, — відповів червоноармієць, поправляючи пояс.

— А ти, службо, у самий Київ їдеш? — обережно спитав у червоноармійця Стародомський.

— Я далі, до Брянська. У Києві в мене лише пересадка, — охоче пояснив червоноармієць.

— Зроби таку ласку, доглянь по дорозі мого синка! — попросив Стародомський. — Він у мене вперше залізницею їде.

— Гаразд, не загине. У мене поряд полиця вільна, — сказав червоноармієць.

І ось Куниця у вагоні. Через вікно видно, як біліє на верхній полиці його кошик. Він розстебнув комір сорочки й виткнувся до нас із вікна вагона. А ми стоїмо на пероні поряд з низеньким батьком Куниці. Тяжко буває проводжати знайомих, бачити перед собою мелькання вагонів поїзда, а ще тяжче проводжати друга, товариша, з яким прожито стільки веселих і тривожних днів…

А коли загув востаннє паровоз і поїзд рушив, я, дивлячись на вагони, що віддалялись, відчув, як на очі навернулися сльози. Квадратик останнього вагона стає дедалі меншим і меншим, стихає далекий стукіт коліс, розходяться з перону люди, й невдовзі пасажирський поїзд, що везе Куницю, зникає в жовтіючому широкому полі.

Одинадцята верста

Наступного дня після від'їзду Куниці Маремуха приніс мені лобзик. Ще вчора ми умовилися про це. Я хотів пропиляти лобзиком діру в стінці крільчатника, щоб улаштувати там турманам справжню голуб'ятню. Я вже й дощок припас для неї і цвяхів. Але перше ніж узятися до роботи, я запропонував Петькові попоїсти разом зі мною. Тітка пішла на річку полоскати білизну й залишила мені в глиняній мисці гречаної каші з молоком. Озброївшись дерев'яними ложками, ми з Петьком сіли за стіл і взялися до каші. В цей час із своєї кімнати до нас на кухню вийшов Полевой.

— Тихше! Ложки поламаєте! — засміявся він, зупинившись біля порога.

Петько Маремуха відразу присмирнів і покинув ложку.

— Слухайте, молодці, хто з вас знає дорогу до Нагорян? — раптом спитав Полевой.

— Я знаю. А хіба що?

— Добре знаєш? — допитливо подивився на мене Нестор Варнайович. Широкоплечий, розкуйовданий, він стояв у дверях, заступивши собою весь прохід. Комір його гімнастерки був розстебнутий, на грудях червоніли три гостроверхі червоні смуги.

— Аякже! Добре знаю! У мене там дядько живе, — сказав я, передчуваючи якусь цікаву справу.

— Мені треба по фураж поїхати, — повільно пояснив Полевой. — Хочеш покататися зі мною?

Ще б пак! Як-то не хотіти? Але спокійно, байдужим тоном відповів:

— Верхи поїдемо чи як?

— Ні. На бричці. Верхові коні залишаться тут.

— А йому можна? — показав я на Маремуху.

Він, бідолаха, жалісно, з тугою дивився на Полевого. А той, глянувши на Маремуху, сказав:

— Ну що ж, добре, їдьте вдвох!

Петько мало не підстрибнув з радощів. Подумати тільки, яке щастя: проїхати стільки верст на казенних конях та ще й разом з червоноармійським командиром.

І ось по обіді ми прибігли до Полевого в єпархіальне училище.

Біля рубленої стайні у дворі училища вже стояла запряжена парою ситих коней жовта полкова бричка. Полевой стояв біля входу до стайні. Він уважно стежив, як маленький білобрисий червоноармієць запрягав коней у забризкану грязюкою підводу. На плечах Полевого була довгопола кавалерійська шинель, а на голові — каракулева, з малиновим верхом кубанка. Побачивши нас, він суворо спитав:

— Не одяглися чому?

— Та сьогодні ж не холодно, дядьку Полевой! — здивовано відповів я.

— Авжеж, не холодно. Уночі в полі навіть дуже холодно. Біжіть-но додому й візьміть пальта. Тільки швидше — одна нога тут, друга там!

Що робити? Адже бричку вже запрягли. Поки ми добіжимо до Успенської церкви, їздовий приготує й підводу. Хіба стануть вони чекати нас? Візьмуть та й покотять самі и Нагоряни. Ні, бігти додому по пальта ніяк неможливо!

— Несторе Варнайовичу, у нас нема пальт. Ми так поїдемо! І не застудимося, слово честі, не застудимося! — скакни я.

— Ах ви ледарі, ледарі, — похитав головою наш квартирант. — Не хочеться бігти? Правда? Ну, гаразд! — І, запахнувши шинель, він пішов у стайню. Трохи згодом він виніс звідти пошарпану й обсипану солом'яною потертю кавказьку бурку з високими плечима.

— Це моя власна, старовинна, — сказав Полевой. — Їздила колись зі мною в обозі. Я вже не думав, що буде потрібна, а зараз придасться. Нею ще п'ятеро таких хлопців, як ви, закутати можна. Ну, залазьте в бричку, живо!

Я сів поруч з Полевим, а Петько поліз на передок до Кожухаря. Згорнута чорна бурка лежала біля ніг Полевого. Від неї пахло кінським потом. Полевой поклав на бурку дві гвинтівки з ременями та кілька обойм російських патронів з білими гострими кулями.

— Поїхали! — наказав він Кожухареві.

Той підібрав віжки й цмокнув губами; коні рушили, і ми виїхали з подвір'я єпархіального училища прямо на Успенський спуск. Дорога випадала чимала, їхати буде добре. Бричка весело підстрибує по булижниках бруківки. Низенькі пожовклі липи, строкато розмальовані вивіски перукарень, дерев'яні будочки мідників, жерстяників мелькають обабіч дороги.

Ось ми проїхали подвір'ячко Стародомських. Який жаль, що Куниця поїхав до Києва! Почекав би ще днів зо два — ми б і його захопили сьогодні до Нагорни.

Повз нас у нових будьонівках проходить рота курсантів військово-політичпих курсів. Ротою командує літній сутулий командир у темно-коричневій гімнастерці.

Курсанти співають:

Гей, нумо, хлопці, ви комсомольці,

Треба нам в спілку єднаться!

Пану гладкому, богу старому

Годі вже нам покоряться!

В Чорному морі панство топили,

Гади й в Парижі дрижали…

Рейдом зарвались глибоко в Польщу,

Чули: «Дайош!» — під Варшавой…

Я знаю цю пісню. Її завжди співають комсомольці.

Ми проїжджаємо Успенський базар. Дощані, криті жерстю рундуки замкнені на важкі засуви. Хлопчики з подивом поглядають на нас. Як ми пишаємося тим, що їдемо на полковій бричці разом з командиром Полевим. Дивіться, дивіться! А от вас не візьмуть на бричку, хоч би як ви просилися!

Бричка виповзає на гору. Ми в'їжджаємо на Житомирську вулицю. Вздовж неї тягнуться рядами молоді акації, каштанові дерева й високі граби. А ось і садиба лікаря Григоренка. Над різьбленими дубовими дверима лікареве будинку має білий прапор з червоним хрестом посередині. Тепер тут міститься дивізійний лазарет. На стовпі біля воріт можна помітити світленьку пляму: вона нагадує перехожим, що колись тут висіла мідна дощечка з прізвищем Котьчиного батька.

Бричка в'їздить на Тюремну вулицю. Ліворуч од нас біліє тюрма. Перед нашими очима розстилається широке поле з даленіючим на обрії Калинівським шосе. Ми вже за містом. Десь за високими соняшниками кричить «пить-пилить» запізнілий перепел. Пахне чебрецем, м'ятою та полином.