Читати книгу - "Виховання почуттів"

Хлопчина взявся розшукати «дядечка Пілона». Хвилин за десять малий вернувся: дядечко Пілон снідає. Фредерікові увірвалося терпіння, і він рушив пішки. Але шлагбаум на переїзді був опущений. Довелося чекати, поки не пройдуть два поїзди. Нарешті він поспішив полем.

Своєю одноманітною зеленню воно скидалося на сукно величезного більярда. Обабіч шляху лежав, неначе купа щебеню, залізний шлак. Віддалік диміли один біля одного фабричні димарі. Попереду височів на круглому згірку маленький замок із вежками й чотирикутною дзвіницею. Нижче, поміж деревами, ламаною лінією тягнувся довгий мур, а зовсім унизу розкинулося село.

Будинки в ньому одноповерхові, перед дверима — по три кам'яні приступки, складені із суцільних брил, без цементу. Час од часу з якоїсь крамниці було чути теленькання дзвінка на дверях. В чорному болоті чиїсь важкі кроки залишили глибокі сліди; сіявся дрібний дощ, заштриховуючи численними рисками тьмаве небо.

Фредерік простував бруківкою; незабаром він помітив ліворуч, де повертає шлях, велику дерев'яну арку, на якій було написано золотими літерами «Фаянс».

Так, Арну не випадково влаштувався по сусідству з Крейлем; спорудивши свою фабрику якомога ближче до другої (що давно вже мала добру славу), він розраховував, що публіка переплутає їх на його користь.

Головний корпус будівлі впирався в самісінький берег річки, яка перетинала заплаву. Дім господаря, оточений садом, вирізнявся своїм ґанком, оздобленим чотирма вазами, у яких їжачилися кактуси. Під повітками сушилися купи білої глини; інші сушилися просто неба, а посередині двора стояв Сенекаль — у завсідному синьому пальті з червоною підкладкою.

Колишній репетитор протягнув Фредерікові холодну руку.

— Ви до хазяїна? Його нема.

Фредерік зніяковів і безглуздо бовкнув:

— Та я… знаю. — І зараз же додав: — Я в справі, що стосується пані Арну. Чи може вона мене прийняти?

— Гм! Я не бачив її вже три дні, — відповів Сенекаль.

І він линув цілий потік скарг. Приймаючи умови фабриканта, він сподівався жити в Парижі, а не скніти в цьому глухому закутку, далеко від товаришів, без газет. Ну, та нехай! Він і на це погодився. Але Арну, видно, не звертає жодної уваги на його заслуги. До того ж він людина обмежена, ретроград, невіглас, яких мало. Замість того щоб прагнути мистецького вдосконалення, ліпше було б перейти на вугільне й газове опалення. Буржуа зарвався; Сенекаль наголосив це слово. Коротше кажучи, репетиторові це заняття осоружне, і він трохи не вимагав од Фредеріка, щоб той заступився за нього й домігся збільшення платні.

— Будьте спокійні! — сказав Фредерік.

На сходах він не зустрів нікого. Вийшовши на другий поверх, зазирнув до порожньої кімнати; це була вітальня. Він голосно покликав. Ніхто не відповів; певно, кухарка десь пішла, служниця також; нарешті, вибравшись на третій поверх, він штовхнув двері. Пані Арну була сама; вона стояла перед дзеркалом шафи. Пояс напіврозгорненого капота звисав по боках. Її волосся чорним потоком спадало на праве плече, а обидві руки були підняті; однією вона підтримувала шиньйон, другою встромляла в нього шпильку. Вона скрикнула й щезла.

Невдовзі пані Арну вернулася, чепурно зодягнена, її постать, її очі, шелестіння сукні — все його зачарувало. Він стримував себе, щоб не розцілувати її.

— Перепрошую, — сказала вона, — але я не могла…

Він набрався зухвалості її перебити.

— Однак… ви були такі гарні… оце допіру.

Комплімент, певно, видався їй трохи брутальним, бо щоки в неї зашарілися. Він злякався, що вона образилася.

Вона спитала:

— Який щасливий випадок привів вас?

Він не знав, що відповісти, і, всміхнувшись, вигадав на тому час, щоб оговтатись, а тоді знайшовся:

— Якщо я скажу, чи ви мені повірите?

— Чому ж би ні?

Фредерік сказав, що тієї ночі бачив страшний сон.

— Мені приснилося, що ви тяжко хворі, при смерті.

— О! Ні я, ні мій чоловік ніколи не хворіємо!

— Мені приснилися лише ви, — сказав він.

Вона спокійно глянула на нього:

— Сни не завжди справджуються.

Фредерік щось промимрив, шукаючи слів, і нарешті почав довжелезну фразу про споріднення душ. Мовляв, існує така сила, яка й на віддалі може зв'язати двох людей; вона дозволяє одному дізнатися, що відчуває другий, і сприяє їхньому поєднанню.

Вона слухала, схиливши голову, все усміхаючись своєю чудовою посмішкою. Він, сповнений радості, краєчком ока стежив за нею і вільніше виливав свої почуття, приховуючи їх загальниками. Пані Арну запропонувала оглянути фабрику; вона наполягала, і він погодився.

Щоб зацікавити його чимось, вона спочатку показала йому щось ніби музей, улаштований на східцях. Зразки виробів, почеплені на стінах або розставлені на поличках, свідчили про зусилля Арну й переміни в його захопленнях. Після спроб винайти китайську червону фарбу, він брався за виробництво майоліки, речей в етруському та східному стилі, імітацію італійського фаянсу, кінець кінцем намагався впровадити деякі вдосконалення, здійснені вже пізніше. Тим-то серед низки експонатів можна було бачити і великі вази із зображенням китайських мандаринів, і червонувато-коричневі миски із золотими переливами, і горщики, оздоблені арабськими написами, і глечики в стилі Відродження, і великі тарелі з двома людськими постатями, наведеними начебто сангвіною, зграбними і легкими. Тепер він виготовляв літери для вивісок, етикетки для вин, але, будучи людиною не досить високого розуму, щоб піднятися до справжнього мистецтва, і не зовсім банального, щоб прагнути лише зиску, він, нікого не задовольняючи, сам розорявся. Коли вони роздивлялися ті речі, повз них пройшла мадмуазель Марта.

— Хіба ти не впізнаєш пана? — спитала мати.

— Впізнаю, — відповіла вона, вклонившись, тоді як її дівочий погляд, чистий і підозріливий, здавалося, шепотів: «А тобі, чого тобі тут потрібно?» — І вона пішла нагору, трохи схиливши голову на плече.

Пані Арну повела Фредеріка в двір, потім серйозним тоном стала пояснювати, як розмелюють глину, як її очищають, як пересівають.

— Найголовніше — приготування маси.

І вона завела його в приміщення, заставлене чанами, де крутився вертикальний вал із горизонтальними стрижнями. Фредерік шкодував, що рішуче не відмовився від її запрошення.

— Це промивалки, — сказала вона.

Назва видалась йому смішною і в її устах якоюсь недоречною.

Широкі паси тяглися з одного кінця стелі до другого, намотуючись на барабани, і все рухалося без угаву, з математичною чіткістю, дратівливо.

Вибравшись звідтіля, вони пройшли повз якусь зруйновану повітку, де колись зберігався садовий реманент.

— Вона вже ні до чого не придатна, — мовила пані Арну.

Він тремтячим голосом зауважив:

— Щасливим можна бути і в такій!

Його слова заглушив шум парової помпи, і вони ввійшли до формувального цеху.

Люди, що сиділи