Читати книгу - "Казки"

Скоро насунулася ніч, викралась дівчина з дому та й пішла мерщій, де росла липа; одгорнула вона листя з сирої землі і викопала незабаром задубле вже тіло коханця. Ох і ненько ж моя! Як ревно вона ридала та благала все Бога, аби і їй послав швидше ту смерть!

Рада б була вона взяти і цілого трупа додому, так було ж це неможливо. От підняла вона бліду голову з заплющеними очима, поцілувала її в холодні вуста і з розкішного волосся землю струхнула.

— Я сховаю її у себе! — каже, та, закопавши трупа у землю, взяла вона голову й кущик ясмину, що ріс таменьки, взяла ото та з тим скарбом і вернулась додому.

Скоро вступила до хати, знайшла вона зараз щонайбільшого наквітника[42], який мався; поклала в нього мертву голову, засипала землею та й посадила зверху ясминину.

— Прощай, прощай! — зітхнув малесенький ельф; він не примів більш спозирати на ту нерозважену тугу та й полетів у садок до своєї троянди. Але в неї уже були квіти пов’ялі і тільки де-не-де на зелених пуп’янках висіли ще блідесенькі листоньки. — Ой, мі! Як швидко все добре й хороше минає! — зітхнув ельф. Насилу-таки знайшов він ще одну рожу, де й оселився; за її тонесенькими, пахучими пелюстками був йому любий притулок.

Щоранку ото прилітав він під віконце до бідної дівчини, а та було стоїть над наквітником та слізоньки ронить; скропляє було гіркими тими свого ясминового кущика: і чим більше, день-задень, полотніла й марніла дівчина, тим краще зеленіла й бростала[43] віточка. Швидко розвивалися паростки, а це й білесенькі пуп’янки набрунилися: вона було все любує на них та цілує. Але лихий брат лаяв сестру та допитувався, чи вона часом не збожеволіла? З великого пересердя не зміг стерпіти він і зрозуміти, чого б вона плакала над тим горщиком? Не знав пак він, які очі, які червоні вуста взялися тією землею!..

Раз ото схилила вона голівоньку над горщиком та й заснула; так і знайшов її манесенький ельф: сів мерщій у вухо та й почав розказувати про тихий вечір у квітниці, про вонність[44] троянд і про кохання тих ельфів. А вона спала все так супокійно та тихо і марила щастям, та на тих мріях і душу зітхнула… й полинула тихо на небо, до того, кого вірно кохала.

А ясминові квітки розчинили свої білі великі дзвоники та запахли так надзвичайно душисто: інак-бо вони не вміли по небіжці заплакати.

Але лихий брат глянув на гарного розквітлого кущика, взяв його, наче спадок, до себе та й поставив у спочивальні своїй коло самого ліжка, — так ото вбирав кущ його очі у себе та пах дивовижно. Квітовичок ельф і собі за ясмином познявся та й літа з квітки на квіточку; а в кожній же то сиділо по душі манесенькій… так, так ото літа та розказує про вбитого юнака, про його голову, що була вже й у землі й під землею, про брата лихого та про бездольну сестру його.

— Ми знаєм про це! — шепотіла кожна душа в квіточці. — Ми знаєм про це! Чи ж ми й самі не повиростали зі сполотнілих вуст та з погаслих очей? Ми знаємо все, знаємо!

Та, кажучи се, якось дивно головками хитають. Квітовичок ельф і збагнути не міг, чому вони такі супокійні, байдужі? От узяв він полетів до бджіл, що мед у садочку збирали, та й розказав їм про того лиходія-брата. Бджоли повідали це матері, а та й наказала їм, аби завтра вранці закусали на смерть того забійця.

А преднесь, вночі, — то була перша ніч по смерті сестри, — саме як спав брат той на своєму ліжку біля вонних ясминів, одчинилися разом усі квітові чашечки і невидимо полинули з них квітошні душі, озброєні трутними жалами; посіли вони мерщій йому у вухо і розказали багато страховизних снів; а далі перелинули на вуста і почали язика його колоть трутними жалами.

— Тепер ми помстили за смерть! — сказали вони та й вернулись назад до білих ясминових дзвоників.

А як настав ранок й одчинилося зненацька вікно в спочивальні, разом прилинув і ельф з цілим роєм, ото щоб закусати забійця.

Але він уже вмер був; кругом ліжка стояли люди й казали:

— Ясминові пахощі його вбили!

Збагнув тоді ельф відомщення тих квіток і розказав про це матці бджолиній; а та гула та бриніла зі своїм роєм навколо квітового горщика: не можна було й одбитись од бджіл. От один чоловік взяв був наквітника винести, а це — як шпигне його в руку бджола, так він його об землю й кинув.

Розбився ото горщик, а люди й побачили тоді блідого черепа і дізнались, що мерлий у ліжку був не хто — душогуб.

А матка — цариця бджолина — гула по повітрю та бриніла про відомщення квіток і про рожевого ельфа та про те, що під кожним листоньком малесеньким живе щось, що висвідчить вчинок лихий і відомстить за нього!

Крапля води

Ви, певно, знаєте побільшаюче шкло, — таке кругленьке опуке шкельце, що всячину побільшує, мо’, в сто крат? Візьміть-но до рук лишень та подивіться кріз нього на краплю водиці, — яку силу вбачите ви малесеньких дивовижних створінь, що простим оком не зуздріти б зроду! А проте вони дійсно живуть, і нема тут омани. Крапля видає тоді за цілу тарілку, повнісіньку морських павуків, що аж кишать та плигають один через одного. Та які ж ненатлі вони — страх! Шматують один у одного руки і ноги, передні і задні частини, а проте все-таки — якось веселі й контеті![45]

Так ото був собі один старезний дід; люди його звали — Кріббель-Краббель, бо таке й було його ймення. Він хотів з кожної речі собі мати найкраще, і як часом не можна було йому цього просто дістати, то він удавався до чарів.

От сидів він раз і дивився кріз те побільшаюче шкло на краплю води, що дістав він з калюжі у рові! Світе мій! Який же там був гармидер та шарварок! Тисячі створінь манюсіньких метушились, бігали і скакали: той того рве, той — шматує, а той — і цілком ковтає!

— Брр!.. Аж дивитися гидко! — сказав старий Кріббель-Краббель. — Невже пак не можна їх до того привести, щоб жили в супокої та згоді? Щоб кожен тільки про себе й дбав, других