Читати книгу - "Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання"

так ніхто не знав що до чого. А проте нас таки могли постріляти, як перевдягнених німців. Онде застрелили ж Аймо. Я лежав на сіні, вдихав його приємні пахощі, і немовби й не було всіх тих літ, що минули дотепер. Тоді ми теж лежали отак на сіні, й розмовляли, й стріляли з духової рушниці в горобців, коли вони сідали на край трикутного отвору, прорізаного в стіні сінника під самим дахом. Тепер того сінника вже нема, а одного року повирубувано й ялицеві гаї, і там лишилися тільки голі пеньки, засохле гілля та ріденький підлісок. Назад вороття немає. А що, як не йти вперед? Ніколи не повернешся в Мілан. А як і повернешся в Мілан, то що? Я прислухався до стрілянини, що долинала з півночі, від Удіне. Чути було цокотіння кулеметів. Гарматних пострілів не було. То вже про щось свідчило. Мабуть, таки є там якісь частини понад шосе. Я глянув крізь отвір униз і побачив у присмерку Піані, що стояв при в'їзді під сінник. В руках у нього була довга ковбаса, якийсь глечик, а під пахвою дві пляшки вина.

— Залазьте сюди, — сказав я. — Онде східці.— Тоді збагнув, що треба допомогти йому, і сам спустився вниз. Від лежання на сіні в мене трохи паморочилось у голові. Я був геть сонний.

— А де Бонелло? — запитав я.

— Зараз скажу, — відповів Піані.

Ми піднялися східцями й розіклали на сіні принесене. Піані витяг свій ножик із штопором і взявся відкорковувати пляшку.

— Навіть сургучем залита, — мовив він, — Має бути добре вино. — I усміхнувся.

— Де Бонелло? — знову спитав я.

Піані подивився на мене.

— Він пішов, лейтенанте, — одказав він. — Хоче здатися в полон.

Я нічого на це не сказав.

— Він боїться, що нас усіх переб'ють.

Я держав у руках пляшку й нічого не казав.

— Розумієте, лейтенанте, ми ж узагалі проти війни.

— А чому ви не пішли? — спитав я.

— Не схотів залишати вас самого.

— Куди ж він пішов?

— Не знаю, лейтенанте. Пішов, та й годі.

— Ну гаразд, — сказав я. — Поріжте, будь ласка, ковбасу.

Піані глянув на мене у присмерку.

— Я вже порізав, поки ми оце розмовляли, — сказав він.

Ми сиділи на сіні, їли ковбасу й пили вино. Певне, те вино зберігали до чийогось весілля. Воно було таке старе, що аж утратило колір.

— Ви дивіться в це віконце, Луїджі, — сказав я, — а я дивитимусь у друге.

Ми пили кожен з окремої пляшки, і я взяв свою пляшку з собою, перейшов до вузького дахового віконця і, простягшись на сіні, почав дивитися на мокрі поля. Не знаю, що я сподівався побачити, але не бачив нічого, крім полів, голих шовковиць та дощу. Я пив собі вино, та втіхи від того не мав. Його надто довго видержували, і воно геть перестояло, втратило й смак, і колір. Я дивився, як сутеніє надворі: темрява настала дуже швидко. Дощ усе йшов, отож ніч мала бути зовсім темна. Коли споночіло і дивитися стало ні до чого, я перейшов назад до Піані. Він лежав і спав, то я не схотів одразу його будити, а сів і посидів трохи поруч. Він був здоровий чолов'яга і спав міцно. Потім я збудив його, і ми вирушили.

То була дуже дивна ніч, Не знаю, чого я сподівався, — можливо, смерті, пострілів серед темряви і втечі,— але нічого не сталося. Припавши до землі за рівчаком обіч шосе, ми перечекали, поки пройде німецький батальйон, а коли він зник з очей, перетнули шосе й попростували далі на північ. Двічі ми мало не наразилися під дощем на німців, але вони нас не помітили. Ми обминули місто з півночі, не зустрівши жодного італійця, а трохи далі вийшли на головний напрям відступу й цілу ніч простували до річки Тальяменто. Доти я навіть не уявляв собі, якого величезного розмаху набрав відступ. Відступала не тільки армія — відступала вся країна. Ми йшли цілу ніч, випереджаючи машини та підводи. У мене боліла нога, і я страшенно втомився, одначе посувалися ми досить швидко. Я думав, яку дурницю вчинив Бонелло, що пішов здаватися в полон. Ніякої небезпеки не було. Ми пройшли крізь два війська без жодної лихої пригоди. Коли б не вбили Аймо, можна було б узагалі не думати про небезпеку. Адже ніхто не чіпав нас і тоді, поки ми йшли на видноті залізничною колією. Той постріл був несподіваний і безглуздий. Я думав собі, де тепер може бути Бонелло.

— Як ви себе почуваєте, лейтенанте? — спитав Піані. Ми йшли понад дорогою, захряслою машинами, підводами та людьми.

— Дуже добре.

— А я стомивсь іти.

— Та нам більш нема чого й робити, як іти. Небезпеки ніякої.

— Бонелло дурень.

— Звісно, що дурень.

— Як ви вчините щодо нього, лейтенанте?

— Ще не знаю.

— Чи не могли б ви записати його як захопленого в полон?

— Не знаю.

— Розумієте, якщо війна триватиме далі, його родині можуть заподіяти великих прикрощів.

— Війна не триватиме, — обізвався один з гурту солдатів. — Ми йдемо додому. Війні кінець.

— Усі йдуть по домівках.

— Ми всі йдемо по домівках.

— Ходім, лейтенанте, — сказав Піані. Він хотів швидше поминути їх.

— Лейтенанте? Хто це тут лейтенант? A basso gli ufficiali! Геть офіцерів!

Піані взяв мене під руку.

— Краще я зватиму вас на ім'я, — сказав він. — А то вони можуть накоїти лиха. Отак уже застрелено кількох офіцерів.

Ми вже залишили солдатів позаду.

— Я не напишу нічого такого, що могло б зашкодити його родині,— сказав я, повертаючись до нашої розмови.

— Якщо війна скінчилася, це не матиме значення, — сказав Піані.— Та не вірю я, що це так. Надто добре було б.

— Скоро дізнаємось напевне, — сказав я.

— Не вірю я, що вона скінчилась. Усі гадають, що це вже кінець, а от я не вірю.

— Viva la Pace![29] — вигукнув якийсь солдат. — Ми йдемо додому!

— Було б чудово, якби ми всі пішли по домівках, — сказав Піані.— А ви хотіли б піти додому?

— Еге ж.

— Але нікуди ми не підемо. Не вірю я, що війна скінчилась.

— Andiamo a casa![30] — гукнув ще один солдат.

— Вони кидають гвинтівки, — сказав Піані. — Знімають з плечей і кидають при дорозі. А тоді вигукують гасла.

— Гвинтівки кидати не варто.

— Вони думають, що як викинуть гвинтівки, то їх уже не змусять воювати.

Пробираючись у темряві й під дощем узбіччям дороги, я бачив, що багато солдатів ще були при гвинтівках. Їх дула стриміли над відлогами