Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Усе гаразд, дитино, нічого зі мною не станеться. Обіцяю.

* * *

Лукаш мугикав під носом якусь мелодію. Лінка ще з вулиці почула його й зупинилася. Може, не заважати йому? Бо коли хтось робить те, що любить, краще не втручатися. А вона може сказати, що їй подобається її життя? Адже вона вчиться в омріяному ліцеї. Багато фотографує, почала писати, їй вдалося знайти роботу. Здається, усе чудово. От тільки — чому вона не почувається щасливою? Чому їй постійно чогось бракує? Невже причина в хлопцеві, точніше, у його відсутності? Невже все завжди мусить обертатися довкола цього? Іноді їй здавалося, що життя без Адріана позбавлене сенсу, і тоді вона сердилася на себе. Лінка ніколи не була романтичною й не хотіла такою бути. Їй хотілося просто забути про все й зайнятися собою, фотографіями, писанням. У неї були шанси чогось досягнути в житті. А вона проводила вечори, пишучи листи Адріанові в його шикарному календарі за двісті злотих. Певне, геть схибнулася. Їй раптом закортіло поїхати додому й негайно спалити той календар. Її роздуми урвав голос Лукаша.

— Агов, принцесо! Перепрошую, що порушую твою задуму, але ти замалим не розвалила паркан. Ходи сюди швиденько, я щось тобі покажу.

Вбраний у якийсь старий робочий одяг і зелені гумові рукавиці, Лукаш присів навпочіпки над купою листя.

— Що ти хочеш мені показати? Новий сорт бур’яну?

— Щось таке. Глянь, що я тут знайшов.

Між сіро-бурими пагонами й засохлими рослинами блиснуло щось блакитне.

— Незабудки?

— Лінко, зглянься, які незабудки о цій порі року? Крім того, вони ж геть інші. Це барвінок. А там далі — крокуси й примули.

— Неймовірно, тобто, навіть якщо в саду нічого не робити, він однаково живе?

— Так. Сади живуть власним життям. І це мене найбільше в них захоплює. Не думала, звідки взялася тут ця ліщина?

— А це ліщина? Мабуть, хтось посадив. Той, хто полюбляв горіхи.

— Не думаю. Ніхто при здоровому глузді не посадив би дерева біля паркану. І ялини не посадив би… І дуба теж, бо оце маленя — дуб. Люди зазвичай садять фруктові дерева, зрештою, можеш запитати у свого пана Антонія. Та гадаю, що це не люди зробили.

— Тоді звідки тут узялися всі ці саджанці?

— Тут неподалік Скаришевський парк. Там повно білок, які іноді навідують Саську Кемпу. Приносить така білочка горішок, ховає собі на зиму й забуває. Друга обгризе шишку, от і маєш уже два деревця. Летить сойка, кидає жолудь…

І все це залишається. Якщо вчасно не викопати, то за кілька років маєш лісок.

— І що ти з ними зробиш?

— Як це що? Залишу. Знаєш, такі дикі садки по-своєму неповторні. Найважливіше тепер — це повидирати бур’яни і якось усе впорядкувати. А деревця — шкода їх. Якщо їм вдалося тут вирости, нехай і далі ростуть. Добре, що парк досить далеко, інакше тут давно буяв би ліс.

Лінка сіла на гойдалці й примружилася. Сонце просвічувало крізь хмари й поступово примушувало все прокинутися. Не лише барвінок чи як там звалися ці блакитні квіти, але і її саму теж. Після того, що вона почула про білок та сойок, Лінка по-іншому дивилася на садок. Раніше вона завжди бачила тільки хаос. Але за ним ховалася ціла історія, доволі логічна, хоча й безладна. Лінка уявляла собі, як садок зростав із самосійок, насінин, зерняток… Тих, що приносили птахи, вітер. Раптом вона усвідомила, що так можна сприймати все. Комусь невтаємниченому їхня родина могла нагадувати пазли з різних наборів. Вона, мати, Адам, Кай, Касьчин батько, Каська… І друзі теж важливі — Наталія, Оскар, Лукаш. Може, наше життя іноді нагадує такий безладний садок, де різні люди зростають, мов ті самосійки? Лінка дивилася на Лукаша, який завзято полов. Хлопець кидав нові й нові бур’яни на купу сміття. «А цей Лукаш дуже навіть нічогенький, — подумала Лінка. — Цікаво, що було б, якби він нею зацікавився? Почала б із ним фліртувати?» Може й добре, що вона над цим не замислювалася. З іншого боку, може, вдалося б забути про Адріана? Зістрибнула з гойдалки й присіла біля Лукаша.

— Допомогти? — запитала вона.

— А хіба тобі не треба до лікарні? Ага, пані Стася казала, щоб ти до неї підійшла, вона хоче щось передати для пана Антонія.

Лінка цьому не зраділа. Остання розмова з пані Стасею до приємних не належала.

— Іще хвилиночку, — сказала Лінка, щоб якось віддалити зустріч зі старенькою. — Я хочу ще раз глянути на цей…

— Барвінок?

— От-от.

— Добре, дитино, що ти прийшла, — пані Стася саме переливала щось із каструлі до слоїка. — А я бульйончику зварила, віднесеш Антосеві, бо чим там його годують, невідомо. Я його рушником закутаю, то він буде теплий, а якщо прохолоне, то попрохаєш там котрусь із медсестер, щоб тобі підігріли. Я вранці була, галушечки йому молочні занесла, то вони нічого не мали проти.

«Антосеві?» Лінка вперше почула від пані Стасі, щоб вона так казала про нього. «Галушечки молочні?» Нічого собі!

— Панові Дареку довелося поїхати у відрядження, то його в лікарні нині не буде, але гроші тут для тебе залишив…

«Гроші, — подумала Лінка. — І за віщо? За те, що я провідую старенького?» Лінка почувалася як остання шахрайка.

— Не треба мені цих грошей. Я його провідую не тому…

— Ну, але пан Дарек сказав…

— Неважливо. Не хочу і все, — твердо сказала Лінка й відсунула від себе конверт, навіть не зазираючи досередини. Пані Стася глянула на неї якось приязніше. А може, їй лише здалося?

— Ну, усе готове, — пані Стася простягнула Лінці плетеного кошика, у якому стояв слоїк, загорнутий у два махрові рушники. — Чекай-но, покладу ще й кілька помаранч.

Лінка із сумнівом глянула на кошика. Він здавався їй допотопним.

— І мені із цим їхати?

— А що? Занадто важке?

— Ні, що ви!

— Раніше лише з такими кошиками ходили, а ці поліетиленові торбинки — просто гидота! Мало того, що вони забруднюють довкілля, то ще й у них усе мнеться. Ти тільки не забудь принести назад, то завтра я знову супу йому передам. Завтра прийдеш?

— Прийду, прийду.

— Ой, як добре, що ти туди поїдеш. Бо в мене вже геть сил немає.

Лінка взяла кошика в руки. Вигляд у неї справді був чудернацький, вона наче збиралася на пікнік за місто. Перелякано подумала, що їй доведеться їхати із цим до лікарні, потім з лікарні додому, а завтра знову на Нобеля… Супер. Хоч би нікого не