Читати книгу - "Остання любов президента"

— У себе. Вдома.

Він з полегшенням зітхає. Але відразу вловлює мій недобрий погляд.

— Ви мені що, не довіряєте?

— А ти як гадаєш?

Коля Львович більш ніж спантеличений. На його лобі з’являється піт. Очі починають бігати. Він розуміє, що піти зараз — означало б утекти. А якщо втекти, то повернутися можна лише як блудний син. Та й то невідомо, чи приймуть назад.

— Що мені зробити, щоб довести... Я ладен довести свою лояльність... Я лише заради вас усе тут...

— Знаєш, — у моїй голові з’являється ідея. — Ти зачинив принцесу в башті...

— Що? — його очі стають круглими.

— Ти привів Майю Володимирівну і поселив її в мене за стіною...

— Але ж так вийшло...

— Дослухай! Вона живе в мене за стіною. Які-небудь речі вона туди перевезла?

— Дві валізи.

— Так от, шановний Миколо Львовичу, я хочу оглянути її житло, але у час її відсутності. Зрозуміло?

Занепокоєння на його обличчі змінюється зосередженістю. Він, мабуть, відразу починає будувати плани, зважує.

— Так, звичайно. Це нескладно. — Але всі ці слова він бубонить, а не вимовляє, і при цьому дивиться собі під ноги. Потім, нарешті, підводить погляд на мене: — Я обов’язково. Лише розпитаю в охорони, куди й коли вона ходить... Та ми й самі можемо організувати який-небудь медогляд з приводу... та хоча б епідемії грипу. Адже вона мешкає поблизу вас. Буквально упродовж двох днів!.. І карти також знищимо! Справді!

— Ну, бувай здоровий!

— Вам не завадило б відпочити, — несподівано радить він, ідучи. — У вас дуже стомлений вигляд!

— Обов’язково! — обіцяю я йому у спину.

94

Київ. Травень 1985 року. П'ятниця.

До пропозиції відсвяткувати розлучення в ресторані Мирина мама поставилася спокійно, навіть позитивно. Принаймні, саме так сказав мені Давид Ісаакович, коли ми знову переходили Пішохідний міст. Знову світило сонце, тільки промені його час від часу переривалися та натикалися на невеличкі хмаринки, скуйовджені вітром.

Він знову був у шляхетному «вбранні для розлучення». Ледь помітно шкутильгав: туфлі все ще тиснули. Шкутильгав, але квапився. Він не хотів запізнюватися в ресторан.

Отець Василій чекав нас біля філармонії, а Мира з мамою стояли навпроти, біля входу в готель «Дніпро». Саме там було замовлено столик.

Іллю, Федора та інших своїх знайомих старий вирішив не запрошувати.

— Нема чого нахлібників скликати, — сказав він. — Тихенько посидимо, самі більше з’їмо. Та й запам’ятається все набагато краще, конкретніше.

Батюшка також був у костюмі. У темно-зеленому. Тепер нашу вечерю сміливо можна було називати костюмованою: всі троє чоловіків були в костюмах. Лариса Вадимівна підготувалася до святкового вечора серйозно. Зачіска, зафіксована великою кількістю шпильок, височіла над її головою й скидалася на вазу з фруктами. Чорне довге оксамитове плаття з брошкою на грудях. На руці — золотий годинник із золотим браслетом. Мира була одягнута скромніше: біла блузка з мереживним комірцем і чорна, трохи звужена до колін, спідниця.

— Ти б хоч квіти приніс! — зробила зауваження замість привітання Давиду Ісааковичу його колишня дружина. Але відразу всміхнулася мені й отцю Василію, й ця усмішка залишалася з нею до закінчення вечері.

Наш столик стояв біля самого вікна. І я час від час розглядав з висоти другого поверху перехожих на майданчику перед готелем.

Розмовляли ми мало. Та й їли якось не жадібно, без азарту. Салат «Столичний», котлети по-київськи, горілка «Посольська» та молдавське «Каберне» для жінок. Нічого особливого. Але атмосфера була приємною. Набагато приємнішою, ніж за іншим столиком, що стояв неподалік від нас, де у вузькому колі святкували весілля «через вагітність». Я це відразу вирахував. Наречена аж ніяк не могла приховати свого стану. Була, мабуть, уже на шостому-сьомому місяці. А молодий на вигляд був ще хлопчиськом, він час від часу розгублено поглядав на неї й пив то пиво, то горілку, то шампанське. Жодного голосного тосту, жодного вигуку «Гірко!»

Я стикнувся з цим хлопчиськом у туалеті. Десь через годину від початку нашої вечері.

— Не переживай, — розрадив я його. — За місяць-другий без жодних проблем розлучишся. Я таке вже проходив!

Він подивився на мене з повагою, довірливо. Напевно, я так само часто дивився на Давида Ісааковича, слухаючи його життєві розповіді, з яких іноді витікала й відразу зникала якась мораль.

Ближче до закінчення вечері зовсім не захмеліла колишня дружина Давида Ісааковича взяла слово. Вона підвелася зі стільця. Поправила брошку, обсмикнула сукню. Взяла в руки келих з вином.

— Давиде, — промовила вона. — Останні роки я була поганої думки про тебе. Але зараз я бачу, що ти... що ти все ж таки залишився добрим чоловіком. Ти зробив для нас усе, що було тобі під силу. Це, звичайно, небагато. Але я хотіла б випити за тебе й побажати тобі довгих літ щастя та здоров’я. Ми будемо тобі писати. Спробуй змінити своє життя і стати нормальною людиною в суспільстві.

Вона нахилилася до своєї сумочки, що висіла на спинці стільця. У її руці з’явився маленький конвертик. Дзенькнуло щось металеве.

— Ось, візьми, — простягла вона конвертик старому. Та не думай про нас погано. Ми для тебе найрідніші люди, рідніших у тебе немає!

Старий узяв конвертик. Знову щось дзенькнуло.

— Що це? — обережно запитав він.

— Це ключі від квартири, у якій ти прописаний і майже ніколи там не жив! — Мирина мама похитала головою. — Тепер ти можеш переїхати туди і почати нове життя.

«Від квартири? — розмірковував я. — Ні, це ключі від кімнати в комуналці. Хоч це й набагато краще, ніж його землянка на Трухановому острові. Взагалі-то, навряд чи він залишить землянку».

— Давай я тебе поцілую. — На очах Мириної мами виступили сльози. Вона обійшла стіл, зупинилася біля Давида Ісааковича, який вже підвівся. Вони обнялися. Поцілунок тривав кілька хвилин. У цю мить я скоса поглянув на весілля «через вагітність». Там ніхто не цілувався!

95

Київ. 1 вересня 2004 року.

— Через шість років наші діти підуть до школи, — мріє Світлана.

Я стою перед дзеркалом і зав’язую на шиї італійську краватку. Обертаюся. Дивлюся на її великий живіт, немов дитина в очікуванні фокуса. Усміхаюся. На душі відчувається якесь дурне щастя. Мені байдуже, що сьогодні скаже мені Догмазов і його приятель з адміністрації президента. Бог з ними. Вибір зроблено.