Читати книгу - "Аптекар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чому ви вибрали Львів?
— Я тут народилася, але покинула це місто ще малою. Тепер повертаюся і до нього, і до самої себе.
— Інколи таке повернення стає поверненням у самотність.
— Так, я знаю. Тут уже нікого нема, кого я знала. У мені ще живуть голоси тих людей, але їх уже нема. І коли я про це думаю, то мене обіймає страх, бо мені тоді здається, що і мене насправді нема, а я лише відголос когось, хто був переді мною. Так важко носити в собі чужі голоси, запахи, доторки. Вони не змиваються.
Її сумні очі дивилися кудись повз аптекаря, їхній погляд губився у вікні і зникав у вузеньких вуличках. Аптекар мовчав, йому знайомі були ці відчуття, але він іще не готовий був ділитися з ними, хоча це й не було ввічливо щодо дівчини, бо вона йому звірялася, а він — ні. Однак відчував насторогу, і мовби боявся, що почавши розповідати щось про себе інтимне, надто наблизиться до неї, а хтозна, чи те наближення не виявиться надто поквапним.
— Насправді ми ніколи не покидаємо тих місць, де народились, де минуло наше дитинство, — говорила вона зі смутком. — Ми зостаємося там назавше. Тамте життя являється нам у снах, ми тужимо за ним і, коли вранці прокидаємося, то ще хвильку пробуємо затримати той сон при собі. Хіба з вами так не бувало?
— Бувало і не раз. Отже, ви хочете асистувати мені при операціях? Тоді вам доведеться й надалі вдавати хлопця.
— Я до цього готовий, — раптом відповіла вона зміненим голосом, який міг справді належати молодому хлопцеві.
— О, у вас ще й акторський хист!
— Стільки років прикидатися юнаком — цього важко позбутися. То як?
— Ну, якщо мене про це просить мій товариш, я відмовити не можу. Цікаво, якщо ви вчилися в Падуї, то ми могли десь і бачитися?
— І ми таки бачилися.
Лукаш відчув легеньку тривогу. Якщо вони бачилися, то вона ніяк не може сплутати Мартина з ним, а це означає, що вона знає, з ким розмовляє. Він уважно приглянувся до дівчини, і те, що йому раніше здавалося, лише увиразнилося — так, він десь бачив це обличчя і чув цей голос, але де?
— Дивно, що ви мене не впізнали, — продовжила вона, усміхаючись. — Невже не пригадуєте? Я Лоренцо.
— Лоренцо! — подиву Лукаша не було меж. — Лоренцо ді П’єтро? Той самий ангелик? Але ж…
Він затнувся, підбираючи слова, але вона його випередила.
— Так, я знаю, що ви не Мартин. Але я також знаю, що тут нема жодного підступу, і що ви ним стали не самохіть, а на бажання самого Мартина. — Помітивши здивований погляд Лукаша, пояснила: — Ну, там же ж був ще один свідок. Ми з Калькбреннером зналися віддавна, я чула, що він у Львові, і написала йому, питаючи поради, до кого могла б звернутися, щоб удосконалити свою практику. Він назвав вас і дуже хвалив. Йоган також детально оповів у листі, як на вас напали розбійники, сплутавши його з вашим товаришем. І коли я прочитала, що Лукаш з одним оком, а Мартин накульгує, я запитала його, чи він нічого не переплутав. І він відповів, що Лукашем назвався той, що був без ока. Я не стала йому заперечувати, зрозумівши, що, мабуть, така була остання воля вашого найближчого товариша.
Лукаш потер чоло. Такого він не сподівався.
— Ви мене просто ошелешили. То Йоган теж знає, що ви не хлопець?
Вона засміялась:
— Знає, але з іншої нагоди. Він товаришував з моїм батьком. Батько захоплювався різними винаходами, механізмами і алхімією. Так що в них було багато спільних зацікавлень. Він мене, зрештою, і намовив піти вчитися.
— Чому ж ви до Йогана не йдете в науку?
— Мені не підходять його методи, — вона струснула головою. — Усі ці темні справи з викраданням трупів… Я на них доста надивилася. Я не вірю, що вдасться приживити орган померлого живій людині. Навіть при допомозі магії. А це те, чим він уже роками займається. Доки з Кенігсберга врешті змушений був утекти до Праги. А з Праги чкурнув сюди.
— Ви знаєте, за що його хотіли убити?
— Чому ви думаєте, що саме його? Полювали за торбою. А найважливіша торба була в Мартина з паперами на будинок і аптеку. Хтось, вочевидь, хотів їх захопити.
— Ті збійці казали, що полювали на чоловіка з опаскою на оці. А Калькбреннер вважав, що полювали на нього.
— Я знаю. Він вирішив бути раз на десять років делікатним. Вам не сказали, а йому сказали. Вистежували двох вершників, в одного з яких було перев’язане око. І обох мали вбити.
Лукаш замислився, пригадуючи деталі. Дівчина поквапилася його заспокоїти:
— Щодо Йогана можете бути спокійні. Він симпатизує вам. У нього свої плани, і жодним чином він вам не буде на перешкоді.
— Яке ж ваше жіноче ім’я?
— Юліана.
— А як вам вдавалося зображати італійця?
— Мій тато був купцем із Трієсту. Коли моя мама померла, мені було вісім років, і тато забрав мене разом із сестрою до своєї родини. Там я і виховувалася.
— Добре, — засміявся Лукаш. — На цьому завершимо, інакше я не зумію цього всього перетравити. Бачите, як ви мене забалакали, що я вам так і не запропонував перекусити. Зараз Айзек щось приготує.
— Він живе з вами? — насторожилася Юлія. — Йому можна довіряти?
— Досі нарікань не було. Попрошу, аби він упорядкував для вас кімнату.
Коли Лукаш прочинив двері до аптеки, то ледь не луснув Айзека по чолі.
— Підслуховуєш?
— Яке підслуховую! Це називається: завжди бути на варті свого пана! Ану ж яке лихо вас могло підстерігати. Коли у 1623 році спалахнув у Львові мор, я єдиний, нічого не боячись, прислуговував панові доктору бургомістрові Мартину Кампіану[13] і ходив за ним, як тінь. І він одного разу так і сказав: «Айзеку! Ти моя тінь».
— З якого моменту ти слухав?
— З… з… е-е… як вам сказати. Я чув не все, бо мусив час від часу бігати до печі і, боюся, найважливіше пропустив. Але мушу вас запевнити, що я по вашому боці і ніколи не зраджу вас, як зрадив Ісуса святий Петро чи Павло… чи Петро… — він наморщив чоло. — Здається, Павло…
— Припини. Негайно признайся, що саме ти чув.
Айзек опустив очі.
— Я все чув, пане. Що ви тепер живете життям свого товариша. І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.