Читати книгу - "Королева пустелі"

Фревані, щоб приглянути за своєю донькою. Дік просив місіс Кої не забирати Джудит від її роботи, однак теща могла вирішити поїхати з донькою додому в Уельс, щоб та трохи перепочила від складної та виснажливої роботи. Це могло б пояснити, чому в травні Джудит залишила Фревань, а тоді знову взялася за роботу у Сен-Валері-сюр-Сомм (число не було зазначено). Якщо вважати, що саме Джудит приходила на Дікову могилу того осіннього дня, доведеться припустити, що вона була в тій місцевості на шість місяців раніше, ніж повинна була б. Крім того, дуже мала ймовірність, що британські військові чи французьке стаціонарне обслуговування могли погодитися привезти вдову в зону бойових дій — усього Хрестом Вікторії нагороджено 39 кавалеристів, і їхні вдови мали б повне право на таке ж бажання. Також дуже сумнівно, що хтось із вище згаданих органів міг би влаштувати припинення вогню з боку турків на час її перебування біля могили.

Однак усе-таки вдалося з’ясувати деякі факти після того, як ми звернулися до книги «Галліполі», яку написав капітан Ерик Віллер Буш, кавалер двох орденів за видатні заслуги, службовець військово-морського флоту Великої Британії й яку опубліковано 1975 року:

«Декілька авторів розповідали історію про те, що Лілі Доті-Вайлі, „єдина жінка, нога якої ступала на берег під час окупації, висадилася на берег поселення Седд-ель-Бахр 17 листопада 1915 і поклала вінок на Дікову могилу”, і що „на час проведення цього обряду турки припинили стрілянину”. Так от, таке їй могло лише наснитися. Вона не змогла б припливти туди на човні, оскільки того дня був дуже сильний шторм. І хоча той візит не згадують у жодному офіційному протоколі, Лілі, безперечно, вірила, що саме їй вдалося це зробити, до того ж було два повідомлення від очевидців [лейтенанта Корбетта Вільямсона, оператора радіолокації, та Ф. Л. Гілтона з дивізіону ВМС] щодо жінки, яку вони бачили. Лілі написала листа до британського посольства в Афінах зі словами подяки за те, що „своїм успіхом я якоюсь мірою завдячую Вам”, однак так і не надіслала його...».

Існує припущення, що побоювання Доті-Вайлі щодо врівноваженості своєї дружини були недаремними і що вона дійсно переживала знесилення. Чи справді вона в це вірила, чи просто хотіла довести, що саме вона, а не Ґертруда, була тією жінкою на березі «V» — не відомо. І єдиним способом досягти цього було переконати посла, що того дня на острові була справді вона. Однак зрештою Джудит раптом стала дуже чесною чи, може, просто розгубилась, одним словом, листа вона не надіслала.

Ерік Буш також пише, що бідолашній Лілі вдалося навідатися на могилу свого чоловіка в 1919 році. Навіть у мирний час, щоб здійснити таку поїздку, їй потрібна була допомога представництв британської армії в Чорному морі, Константинополі, та передової бази, розташованої поруч із портом Кілії. До острова її доправив один лоцманський човен, і знову ж таки, вона ступила на берег біля уже відомої річки Клайд.

Дата легендарного покладення вінка на могилу, 17 листопада, залишається досить розмитою. Буш, офіцер морського флоту, стверджує, що підібратися цього дня до берега було неможливо через несприятливі погодні умови. Гіккі, як ми бачимо, датує цю подію не точніше, як «наприкінці 1915 року». У листопаді Ґертруду викликали до керівника морської розвідки, капітана Р. Голла. Він повідомив про те, що з їхнього каїрського представництва надійшла телеграма, в якій ішлося, що вони хочуть з нею співпрацювати. Ґертрудин добрий товариш доктор Девід Гоґарт припустив, що її нещодавно здобуті знання про племена північної Аравії для їхнього бюро були б просто безцінні. Довго не вагаючись, Ґертруда дала свою відповідь і 16 листопада написала листа Флоренс:

«Мені здається, коли я приїду в Єгипет, з’ясується, що роботи там не більше, ніж на два тижні. Тож я ще можу встигнути повернутися до Різдва. А поки це все, що я можу написати.

Стосовно моїх подальших подорожей — ще нічого не ясно, однак я думаю, що шансів практично немає».

Сімнадцятого листопада Ґертруда була у своїй квартирі на Слоун-стріт, 95 і пакувала валізу. У суботу, 20-го числа, вона прибула до Марселя, де зійшла на борт корабля «Аравія», що належав британській транспортній компанії Р&О. Вона написала батькові листа, в якому повідомила, що корабель відчалить о 4-й годині ночі наступного дня; і що, за її підрахунками, корабель має прибути до Порт-Саїда в четвер, 25 листопада. Однак перший Ґертрудин лист з Каїра був написаний у вівторок 30 числа, очевидно, що саме тоді вона прибула до пункту призначення. Ґертруда згадала про «жахливу подорож — майже безперервний шторм» і зазначила: «ми причалили до Порт-Саїда ввечері в четвер... Тож наступного дня я прокинулась уже на місці». Дивно, вона також сказала: «Сьогодні вранці, по прибутті, я вам телеграфувала й просила передати кимось ще одну сукню й спідницю», — складається враження, що в неї було два прибуття: перше в п’ятницю 26-го, а друге — наступного вівторка. У решті її листів розповідається про те, як 26 листопада двоє її нових колег, Гоґарт і Т. Е. Лоуренс, після вечері витягли її трохи розвіятись, і більше ні слова про те, що було далі. Дні та ночі 27-го, 28-го та 29-го листопада пропущені.

Каїрське бюро було розвідувальною базою, яка займалася питаннями середземноморських експедиційних військ, відправлених на півострів Галліполі. Окрім Гоґарта та Лоуренса, який у той час був у траурі за своїм братом Віллом, там було ще двоє Ґертрудиних знайомих: Леонард Вуллі, директор розвідувального бюро в Порт-Саїді, та капітан Голл, брат того службовця, який відправив її до Каїра, відповідальний за залізницю. Ґертруда опинилася в оточенні друзів. Чи могла вона, перебуваючи під їхнім обачним захистом, наступного ранку сісти на швидкісний потяг до Порт-Саїда, потім пересісти на вантажний корабель, який доставляв до Дарданелл якусь сировину, і зрештою опинитися на бортовій баржі, яка підвезла б мандрівницю до берега «V»? Якщо турецькі кулемети замовкли, чи було це результатом допитливості та поваги стосовно обох: загадкової жінки, яка йшла без жодного супроводу, та Доті-Вайлі, до могили якого вона так наполегливо прямувала?

Чи ж це часом не Ґертруда здійснила ту «подальшу подорож», про яку вона обмовилася в розмові з Флоренс перед своїм від’їздом з Англії?

Розділ 8

Межа витривалості

Ще до своєї смерті Дік Доті-Вайлі запустив у житті Ґертруди важливий механізм. Сталося це наприкінці літа 1913 року, за декілька тижнів після його приїзду до Раунтона, коли він спалив усі Ґертрудині листи й вирушив